Олександр Вольський, вірші. 14.02.2011 р.
Червоні коні
Над прірвою коні червоні спинились,
Коні червоні по світі носились,
По степах по нетрях, по бездоріжжі,
І раптом хтось схопив за віжжі.
Коні стоять, копитами б'ють,
Запінені морди важко хропуть.
На конях червоних ребра вже видно,
Дивитись на них страшно й огидно,
А поруч з ними розбитий віз,
Що так багато років нас віз.
Довго ми на нім прикуті сиділи,
Довго тряслись довго терпіли,
Били в обличчя важкі копита,
Земля під ними кров'ю полита.
1990 р.
Стовпи ганьби
Стовп ганьби стоїть на небосхилі,
Дорога бита до нього веде,
А в глибині, у чорній, як в могилі
Річка стікає, в небуття пливе.
І стогін, плач і регіт звідти чути,
То людськії душі у відчаї кричать,
Несе вода їх на відбуття покути,
Ставлячи останню печать.
Стовпа того усі здалека бачать,
Бо він на тлі історії стоїть,
Мов грізний перст, над епохами маячить
І над простором пройдених століть.
Людяні люди стовпа того минають,
Лиш люди-нелюди на ту дорогу йдуть,
Ті, що людей гноблять, невинних карають,
За рахунок інших, знедолених живуть.
1988 р.
***
На землі добрій, родючій,
Не росте святий наш хліб,
Наплодивсь бур'ян страшнючий
З колюхами, наче дріт.
Росте бур'ян той угору,
В ширину він теж росте,
Нищить корисну всю флору
І марнує поле все.
- Що ж то буде? - кажуть люди, -
Тож загубить нас бур'ян!
Як ми далі жити будем?
Як ми виконаєм план?
Люди дивляться на поле,
Витирають з лоба піт –
Бур'яном все вкрилось поле,
Став колючий всюди дріт.
1980 р.
|