Олександр Вольський, вірші. 15.11.2011 р.
Мій батько
Батько мав котячі очі,
бо вставав він серед ночі,
коні в плуг він запрягав
і стерню вночі орав.
Коні це за добре мали,
бо їх мухи не кусали,
а за працю уночі
їли вдень смачні харчі:
і овес, і конюшину, і
солому - різанину,
ще щось там він носив,
що за клунею косив.
Потім батько йде на сіно,
трохи собі відпочине,
а коли жара спаде,
батько знов у хлів іде,
щось там коням якось скаже,
чимсь постука, щось прив'яже,
викине із стайні гній
і веде на водопій.
Коні п'ють, аж щулять вуха,
напилися, відступились
і до воза притулились,
їх, звичайно, запрягли,
й коні воза потягли.
І поїде батько в поле,
щось покосить, щось пополе,
лан свій пильно обійде
і назад до коней йде.
Любив батько дуже коні,
вйокав навіть і спросоння,
любив ту тварину милу,
за її ту ж кінську силу.
Серце добре до них мав,
батога не витягав,
бо на ньому все сидів
і коня бити не смів.
- Тож не можна коня бити, -
любив батько говорити, -
кінь на таке пам'ять має
і такого не прощає,
коли-небудь підведе,
треба буде - не піде.
Тож ти, сину, вчись у мене,
хоч мале ти ще, зелене,
а науки теї вчись,
до роботи вже берись!
До роботи я не брався,
на коні я б покатався,
і доходило до сліз,
коли я на коня ліз,
кінь сідлати не давався,
хропів дуже і брикався,
а коли якось сідав,
то негайно же скидав.
Кінь був славний жеребець,
зрозумів я, накінець,
не для того, видно, ріс,
щоб на собі когось ніс,
Була в нас ще і кобила,
що лошат добрих водила,
на ній теж їздить не міг,
утікала, як на гріх.
Хоч вона і не кусалась,
але сідлать не давалась,
до роботи вся була
і не знала ще сідла.
Як колгоспи в нас настали
то її там «осідлали»,
працювати вона вміла,
але їсти там - не їла,
працювала, сохла, сохла,
у колгоспі так і здохла.
- А не раз вона тікала, -
мати, плачучи, казала, -
в стайню бідна прибіжить,
поїсть трохи і лежить,
і так стогне, як людина,
хоч вона ж таки тварина.
Потім конюхи прийдуть
і кілками її б'ють,
а я млію, а я плачу,
світа Божого не бачу.
- Отаке-то в нас було!
Руйнувалося село.
Було всього в нас потроху,
була клуня, хата,
і були усюди блохи...
багато, багато!
Було так, що тії блохи
так надоїдали,
що, бувало, в душну ніч
ми мало що спали.
Як боротись з ними,
люди мало знали,
а тепер кудись поділись,
пропали, пропали.
Свині були у хліві,
(завжди їх тримали),
що собі, то собі,
решту продавали.
Гроші батько все збирав,
щоб землі купити,
бо без тої-то землі
він не міг вже жити.
Було, з ярмарку приїдуть,
батько щось бурмоче,
мати сяде у куточок
й витирає очі.
Грошей, видно, їй не дав,
щось хтіла купити
чи то дітям, чи собі,
хотілося ж жити.
А проходив гнів без слів,
брались до роботи,
в господарстві то були
інші вже турботи.
Мати піч, плиту топила,
щось там смажила, варила.
Батько хутко носив воду
до хліва, поїв худобу,
напував також коней,
не поїв лише свиней.
- Свині, - казав, - бабське діло,
сало йому не смерділо,
та не дуже його їв,
молоко він лив до чаю
по-англійськи /тепер знаю/.
Батько таку вдачу мав,
гріш на землю зберігав,
дуже він її любив...
При совєтах всю згубив,
в Волгодоні на каналі,
в Солікамську на Уралі.
А коли звідти прийшов,
її більше не знайшов.
Та він її не шукав...
Батько якось так сказав:
- Землі більш мені не треба,
бачив Господь і все Небо,
що любив її, старався
і за це сім літ карався!
Ще не злізли мозолі
від любові до неї...
Але довго так не буде.
Прийде час - полюблять люди,
мусять-таки полюбити,
коли схочуть добре жити.
Тепер ніби так і роблять,
люблять трохи, більше гроблять.
Село наше війна з неба
крилом зачепила,
людей дуже налякала,
півхати розбила
у Січка старого.
Та, на щастя, в перший день
не вбила нікого.
Війна є війна, велика подія!
Появилися в людей
і страх, і надія.
Бо без страху, як такого,
війни не буває,
а надію на життя
кожен завжди має.
Тож надіялись на те,
коли прийдуть німці,
то будуть державу мати
свою українці.
Ніби так і почалось:
зброю хлопцям дали.
Слава! Слава Україні!
Пісні вже співали.
Та не довго так було,
співать стали тихше,
а кланятись прийшлось німцям
все нижче і нижче.
Не стерпіли таке хлопці:
- То ж ми - Українці!
Ми підемо всі у ліс,
хай бісяться німці!
Як сказали, так зробили,
у ліс подались,
пісню славну заспівали:
"Мамо, не журися"!
Що було, то було,
а ненька журилась,
бо сформована УПА
у тисках опинилась.
Ліс Волинський був густий,
було де ховатись,
Ворогів було вже два...
було з ким змагатись!
Вороги були неабиякі,
особливо, східні,
бо, кажуть, найстрашніші
вороги є "рідні".
Як боролись і як бились,
не стану писати,
та боротись вони вміли
і вміли вмирати.
2001 р.
Вересень 1939 р.
На хатах ніколи замка не було,
Так жили по селах в нас люди,
Убоге було поліське село,
А чогось співали усюди.
Кажуть, від того сподівалося їм,
Бо ж з'єднання жила в них надія,
Та незабаром бажання збулось,
Сталась велика подія:
Червоною хмарою радість прийшла,
Серпаста, зіркаста з наганом,
Підступна, підкупна велика брехня,
З безглуздям та балаганом.
|