Тетяна Тіхтей, вірші. 13.02.2011 р.
***
Знати, що таке життя -
Померти передчасно...
Паморозь і сутінки -
Безмовні помічники.
Сонце зайшло за обрій.
Золотисті пагони
Все ж закрадаються у душу.
Небо - це безмежність,
Зло і добро - одвічні антиподи.
Час лікує рани.
Рубці лишаються назавжди.
Біль - це стиль.
Відчуженість - не моє покликання.
Молитва - стимул життя.
Молитися буду вічно! Амінь.
***
Тиша. Обгорнута смутком доріг.
Голос. Нечутно скрадається.
Іду. Сутінки небо поглинають.
Паморозь. Шкребе у душу.
Тиша зникає. Чутно пісню місяця.
Тісно. Сутінки заважають жити.
Втікаю. Всі дороги зливаються у перехрестя
Неможливо. Ховаюся в тишу.
Помилилася знову. Вона зникла.
Лячно. Зорі виблискують ясніше.
Втікати безглуздо. Зупиняюся.
Тиша, її не буде ніколи.
Літечко
Світить ясне сонечко.
Гріє, не пече,
А струмочок-дзвоничок
Бавиться, тече.
Небо-голубинка
Маячить вгорі,
Квітка-медовинка
Пахне у траві.
Так привітно, любо,
Де не глянь - краса.
Ніби казка дивна,
Із книжок прийшла.
|