Світлана Степанівна Бусел-Костюк
Світлана Степанівна Бусел-Костюк народилася в с. Кукли Маневицького району Волинської області. Навчалася на філологічному факультеті Луцького педінституту імені Лесі Українки. Займалася в обласній літературній студії „Гранослов” під керівництвом М. Пронька. Працює вчителем української мови Будятичівської ЗОШ Іваничівського району, викладачем Нововолинського ВПУ №1. Депутат Іванічівської районної ради двох скликань. Автор поетичної збірки „Спалахи душі” (1998 р.)
Готує до друку нову збірку поезій „Я просто жінка”.
Про Україну
(після зустрічі з членами УТОС м. Нововолинська напередодні виборів)
А Україна… з білою тростиною
Іде кудись, обмацуючи шлях…
В намисті, із благенькою свитиною,
З розчавленою вірою в очах.
Іде вона… ще горда і нескорена
Все манівцями, бо куди ж іти?
Її душа, немов рілля розорана
Шепоче нам: "Пророка де знайти?"
Де той пророк, що силою любові
Запалить віру у моїх очах?
Невже любов… втопилася у слові?
Невже втоплюсь… в фальшивих тих словах?
Люблю сосновий ліс
Люблю сосновий ліс. Тут, мов у храмі,
Відпочиває серце від турбот
А сосни прагнуть в небо величаво
В передчутті небачених висот.
Тут тиша має безліч кольорів,
Дурманить спокій запахом живиці,
І казка виглядає з-під кущів
Очима перестиглої чорниці.
***
Це відчуття… польоту в небуття…
Стан невагомості… чомусь такий вагомий…
Кохання наше – довжиною у життя,
Де ми – це кимось загнані у кут глухий вагони…
Від долі утікала я
Від долі утікала я –
В житті хотіла заховатись
Але вона була моя –
Тож довелося рахуватись.
Нам довелося з нею вдвох
У парі й плакати, й сміятись,
Її для мене вибрав Бог,
Тож я не буду ображатись.
Я долі дякую своїй,
Що залишилася такою,
Що ще живу в країні мрій,
У парі з сонцем і весною.
Я долі дякую своїй,
Що для війни з жорстоким світом
Вона обраниці своїй
Дала чудесний дар – любити!
Спогад
Весна. Весна буяє навкруги,
Барвінок ніжно-ніжно голубіє
А мама тче для мене радюги*,
Лише вона так гарно ткати вміє.
Немов веселки стеляться до ніг,
Неначе мрії виткались крилаті.
Частинка серця є в творіннях тих,
Тому вони – як оберіг у хаті.
До оберегів ніжно притулюсь –
І стане на душі моїй святково,
Мов сили життєдайної нап’юсь,
Мов крізь віки почую мами слова.
*радюги - домотканні покривала
Заснула осінь в мене на плечах
Заснула осінь в мене на плечах,
Кульбабкою схилившись золотою,
З туманом мрій у стомлених очах,
З іще невідгорілою любов’ю.
Я колискову заспіваю їй,
Чарівні зорі в коси повплітаю.
Прилине місяць човником надій
І тихо листя жовте позбирає…
Тремтить душа – натягнута струна,
Мережать павутинки дивні звуки…
Заснула осінь – ніжна й осяйна
В сумних обіймах нашої розлуки…
Острів кохання
Ми все, напевно, вигадали просто
(Такого ж не буває у житті!)
Між небом і землею – дивний острів,
І наші почуття, наївні та святі.
Такого вже ніхто не зрозуміє…
І не повірить нам. І не простить…
Лиш теплий вітер спогади зігріє,
Дощу краплина серце освіжить…
Було чи ні… Не можу пригадати…
А на душі чомусь така печаль…
Знов хочу дивний острів відшукати…
Немає, - скажете. А жаль. А жаль.
***
Пам’ятаю, ми довго їхали
Чи то в осінь, а чи в туман.
Із багряного листя віхола –
Наче сон все, або обман.
А дорога скінчитись боялася,
Серце з трепетом завмирало…
І той день я із Вами прощалася,
Я Вас осені дарувала.
Повернення додому
Тамуючи життєву втому,
Спішу в село, спішу додому
До саду в бур’янах, до хати,
З якої вже не вийде мати,
Не посміхнеться, не запросить,
Лиш хвіртка жалібно голосить…
Старенький тин аж похилився,
І навіть комин провалився…
О мій барвіночку хрещатий,
А хто ж нас буде зустрічати?..
І враз душа аж засвітилась –
Бо ж бусли… буслики лишились!
Вже й підростають лелечата…
І знову... оживає хата!
27.08.2010
|