Євген Устимович Шевчук
Шевчук Євген Устимович народився 23 березня 1945 року в селі Заболотці Іваничівського району Волинської області. Середню освіту здобув у Жовтневій школі № 9. З 1964-го по 1967-й рік служив у війську. У 1979 році закінчив Львівський держуніверситет (факультет журналістики). Після служби в армії працював в Іваничівській, Локачинській районних газетах, з 1990 року – в Нововолинських міських часописах „Робітничий голос” і „Народна рада”. З 1997 року – відповідальний секретар Нововолинської міської газети „Наше місто”.
Друкувався в колективній збірці віршів молодих поетів (Львів, Каменяр, 1978) „Пісня і праця”, у другій книжці збірника „Світязь”, Волинської письменницької організації, у збірнику матеріалів обласного журналістського конкурсу „Любіть Україну”, журналі „Дніпро”, обласних і районних газетах.
Підготував до друку збірку поезій „Дарую сніп добра”.
Я – українець
Є зроду-віку українцем я,
І як цим не пишатись повсякчасно.
Гора Чернеча зеленню буя,
Куди іду на сповідь до Тараса.
Є зроду-віку українцем я,
І мову материнську не забуду.
Козацький марш бадьорить - окриля,
Калинова роса обличчя студить.
Є зроду-віку українцем я,
І надихає день мій синьоокий
Мелодія жива в усіх краях –
„Реве та стогне Дніпр широкий”…
Є зроду-віку українцем я,
І не згрішу ім’ям цим перед Богом.
Укотре знов звернусь до "Кобзаря",
В своїй молитві – до Письма Святого.
Є зроду-віку українцем я
І в цьому, мабуть, щонайглибша сутність.
Сіяє нам Тарасова зоря,
Як непогасна віра у майбутнє.
Отча хата
Моя ти отча хата білостінна,
Як біла чайка в росянім саду,
У дні погідні й ночі горобині
До твого я порога припаду.
Тут завжди вогник наймиліший світить,
Тут жив дитинства мого Магеллан,
Щоб звідти міг я, мій стріхатий світе,
В життєвий вирушати океан.
І де б не був я – повернусь до тебе,
Вклонюсь тобі, як матері своїй.
Тебе ж купала ластів’яність неба,
Тебе ощебетали солов’ї.
Отож, коли летять у тиху осінь
Над золотим вишенням журавлі,
Я знов неначе на твоїм порозі,
Бо ти – куточок рідної землі.
***
Ще погляд мій іскриться березнево,
І від пера не втомиться рука.
Поезіє моя, у сад вишневий
Веди мене по росяних стежках.
Там струни-гілля сивини торкає.
Заб’ється серце трепетно „Пиши…”
Я називаю куточок той раєм,
Де цвіт, як роки, стелить спориші.
Хай у лице зустрічний вітер віє:
„Добридень тобі, друже молодий!”
Копа моя у полі золотіє,
Оцінять люди – урожай який.
***
На древній Володимир і на Ковель,
На Луцьк лягли шляхи у далину.
Ген Леся на Волинських видноколах
Стоїть і досі слухає весну.
І то нічого, що уся в граніті,
І вітер часу обвіва її, -
Шепочуть казку їй розлогі віти,
Співають на калині солов’ї.
І Лукашева виграє сопілка,
І Мавчина краса чарує зір…
Читаймо, люди, Лесю Українку,
Вбираймо серцем кожен її твір!
30.08.2010
|