Іван Пукля, вірші. 4.08.2011 р.
КРЕДО
У тривозі, в неспокої,
В щасті, радості, біді –
Залишаймося собою,
Зоставаймося людьми.
У годину ранню, пізню,
Коли доля на ножі,
Поможи людині ближній,
Незнайомій поможи.
Вміймо слабкості прощати,
Вміймо бачити свої.
Будьмо щедрістю багаті,
Терпеливістю душі.
Не шкодуй для друзів часу,
Не соромся доброти.
Біль чужий, чужу образу
Сонцем серця захисти.
Бо лиш тільки в неспокої,
В щасті, радості, біді
Ми залишимось собою,
Ми зостанемся людьми.
***
Людині треба крапельку краси:
Волошку в житі, у польоті птицю,
І два сліди по вранішній росі,
Щоби в тумані із путі не збиться.
І чистоту пісень неголосних,
І гілку яблуні в рожевім цвіті.
Людині треба трішечки весни,
Щоб гарно все життя прожити.
ТВОРИ ДОБРО
Твори добро -
Немає більше радості.
Слабким віддати серце поспіши
Не від сумлінної порядності,
А за велінням щедрої душі.
Коли ж кипиш судьбою зраджений
І в гніві забуваєш про красу,
Не дозволяй душі ображеній
Вершить швидкий неправий суд.
Постій. Схолонь.
Повір - усе минається.
Від злості не зостанеться й сліда.
Ти сильний. Сильні не помщаються,
Бо зброя сильних - доброта.
***
Помислимо. Не будемо спішить,
Бо можемо з собою розминутись.
Буває легше іноді піти,
Ніж зупинитися і повернутись.
Огляньмося на рідні береги,
Де похилила кетяги калина.
Буває часом важче зберегти,
Ніж нове збудувати на руїнах.
Вдивляймося, немов у дзеркала,
У власні душі пильно і в задумі.
У тому серці не буває зла,
Що на печалі виросло і сумі.
Нехай згоряють наші почуття,
Нехай димлять тумани і багаття, -
Неквапно підсумуємо життя...
Як ще зробити треба нам багато!
Ніщо у цьому світі не тривке,
Та не пускаймо долю за водою.
Тоді Любов нас всіх переживе,
Коли наш Біль не буде сиротою.
***
Прозорішають осені дими,
Свіжішають тумани вечорові.
Стають немилосердними думки
І застигають у важкому слові.
Холодний сум над соснами пливе,
Липка печаль витягує всі жили.
Спасибі, добрі люди, що ви є,
Спасибі, що любить не розучили.
Відкритим нервом журавлиний стрій
Моїх років тужливо пропливає.
О, часе, лікувальнику старий,
Твоя всевладність вже не помагає.
Вітри шматують біле тіло хмар,
Німіє серце у глухім одчаї,
Та кожен день, немов останній дар,
На щастя і добро благословляю.
БАТЬКОВІ
Відчиняєш двері навстіж в осінь,
Зачарований світанками землі,
Заплели печаль в твоє волосся
Сиві крила дальніх журавлів.
І летять літа у синій вирій,
І давно вже зібрані жита.
Тільки не даремно, батьку, вірю,
Вишивається твоє життя.
Я твій син від тихої колиски,
Значить, віра й дума в нас одна:
Щоб ніколи не літати низько,
Передчасно не зламать крила.
Пам'ятаєш, як ішли по полю,
Кидали в пухку ріллю зерно?
З того часу, дякуючи долі,
Я й навчився сіяти добро.
То ж спасибі, батьку, за науку,
Де б не був, в які світи не йшов,
Завжди відчуваю твою руку
І благословення на любов.
|