Іван Пукля, вірші. 25.08.2011 р.
ІДУТЬ ДОЩІ
Ідуть дощі,
І гості йдуть до мене,
Як музика за помахом руки.
На білий світ, шовковий і зелений,
На спомини далекі і близькі.
Ідуть дощі,
Як будні, рівномірно,
Сплітаючись у згусток дум і мрій.
І так у серці молодо і зірно,
І неспокійно певності моїй.
Ідуть дощі
Прозорі та весняні,
На всю планету йдуть ясні дощі,
Щоб доброта посходила між нами
І зацвіла у кожного в душі.
***
Лягли на плечі руки лебедині,
Тепліють коси вітром весняним.
Я знов іду в минулі ночі сині,
Що тонко пахнуть іменем твоїм.
Моє життя багатим стало знову.
Любов, як повінь, перепони рве.
Я розумію квітів тиху мову,
Я пізнаю навколишнє нове.
Стою твердіше на своїй планеті,
Ясніше бачу те. що на путі.
В моїх падіннях і моєму злеті
Супутником була для мене ти.
Лягли на плечі руки лебедині,
Тепліють коси вітром весняним.
Я знов іду в минулі ночі сині.
Що тонко пахнуть іменем твоїм.
***
Дівчам тендітним із волоссям русим
Із казки гарної, знайомої давно,
Ввійшла звабливо першим землетрусом,
Мені відкривши в інший світ вікно.
Там ніч цвіла пелюстками барвінку,
Там кожна мить була нам за святу,
Там зорі падали у тишу дзвінко,
Обпікши губи наші на льоту.
Тепер на березі далекого прощання
Туманами осінніми димлять
Твої гіркі несповнені бажання,
Мої терпкі обвітрені слова.
***
Уже тепер, коли минули роки,
І друзі теж простили, що змогли,
Я знову піднімаю тост високий
За очі наполохані твої.
За світлий день і за прозорі далі,
За нашу зустріч у вечірній час,
Я піднімаю тост за ті печалі,
Що і звели, і розлучили нас.
І добре, що тепла не розгубили.
Нехай щастить тобі поміж людьми.
Я п'ю за те, щоби тебе любили,
За те, щоб не зустрілись більше ми.
***
Всміхалася засмагло-золота...
Душа побачила, всміхнулась і осліпла.
Твої дівочі весняні літа
Так пасували до мойого літа.
Як жаль, що ми зустрілись не тоді,
Коли я був і юним, і крилатим,
Коли я вільно в травні молодім
Тебе повести міг в бузкові шати.
...До полудня роки мої ідуть,
Вже нас не розуміють навіть друзі.
Свою солодку і хмільну біду
Ховаємо у погляди байдужі.
Але коли лишаємось одні
Ми, як гірські нестримні два потоки, -
Сплітаємось у вирі-стримині
І спалюєм свою жагу на попіл...
***
До мене ходить щастя не моє
З великими і чистими очима,
Але я знаю, що воно сумне,
І в тім моя провина непростима.
До мене ходить пісня не моя,
Бо я давно уже співаю іншу.
І та мелодія - свята,
Надійніша, простіша.
До мене ходить ніжність не моя.
Чиєсь дівча, чиєсь п'янке безсоння.
А я забув розсудливі слова –
Чужу любов тримаю у долонях.
Вона тремтить, як спіймане пташа,
Вона шепоче, що давно чекала.
До мене ходить доля не моя...
Чого ж я хочу, щоб вона зосталась.
***
Ти мені не повіриш. І я змирюсь.
Бо хіба ж таке може бути,
Щоб я в лагідну ніч цілував зорю
У гарячі і трепетні губи.
Ти мені не повіриш. Ну і не вір.
Але я перейшов на шепіт,
Коли між високих і чистих снігів
Зацвів солов'їний щебіт.
Ти мені не повіриш. І я змовчу.
Бо хіба розказати можна,
Як у серці, на самому дні плачу,
Зозуля щастя кує тривожно.
Ти мені не повіриш. Знаю про це.
Та не в тому біда і складність,
А в тім, що в любові моєї лице
Уже не твоє. Це біль чи радість?..
***
Ти виступала стрімко і гордо,
В погляді - темна страшна глибина.
Перехопила і стисла горло
Вроди земної краса неземна.
Падає ниць підстреленим лосем
Зболіла душа на гарячий сніг.
В чорних тенетах твого волосся
Мучуся я у тривожному сні.
Голосу хриплі осінні зливи,
Судження стислі, місткі, як грім.
Не буде той ніколи щасливим,
Кого твій холод ні разу не грів.
За спокій твій - зависока плата:
Моя непевність і пригорщі бід...
Тебе ненавиджу так проклято,
Що більше не можу уже не любить.
|