Іван Пукля, вірші. 22.09.2011 р.
***
Дощ за вікном. І книги на столі.
І думка, що усе удасться.
Невже ці радощі буденні і малі
І справді є великим щастям?
Спить син, дочка, дружина поруч спить,
І тиша, як перед причастям.
Невже оця благословенна мить
І справді є великим щастям?
Ніч так спокійно лагідно тече
Між пахощів акації і хвої,
І світ увесь, як другове плече,
Надійний у нічному супокої.
Цілує квітку солов'їний спів,
І п'є трава росу крапчасту.
За обрієм озвався глухо грім...
Не віриться, а все-таки - це щастя...
***
Простіть мене усі, кого любив.
Простіть, що я сьогодні вже не з вами.
На попелищі давніх почуттів
Лежить печаль прозорими димами.
Я вас образить помислом не смів,
Я серцем вам ні крихти не лукавив,
Я вірив сам у щирість ніжних слів,
Коли хмелів над вашими вустами.
Простіть мене за щедрість моїх літ,
За непокірність вашим забаганкам,
За поривань розкрилений політ,
За тихий сум на зорянім світанку.
Простіть моїй натомленій душі,
Яка живе, морозами прибита,
Що в ній цвітуть ще ваші голоси...
Та їй вже не вернутися у літо.
Простіть мене усі, кого любив.
Простіть мені - не треба докоряти.
Я серце по сльозині спопелив.
Простіть мені, що я не винуватий.
КАРТИНА
Хлопча з-за пазухи витрушує кислиці.
Над головою в'ються ластівки.
Від обрію метнулась блискавиця –
Димлять в дідів запалені люльки.
Вертає батько втомлений з роботи,
На чоботах сіріє пилюга.
Русява мати вибігла напроти,
В люстерко зазирнувши крадькома.
Розумними і теплими очима
Собака поглядає з-під стола.
За хатою туманиться долина,
І тиша подрімати прилягла.
***
Моя любове невмируща,
Невже й тобі уже болить
Казенних слів холодна пуща,
Яка шумить багато літ,
Невже і ти страждати мусиш
Від недовіри і обмов,
Невже й твою блакитну душу
Вже топчуть марші підошов?!
Стоять у величі тополі
Такі ж високі, як і ти.
І їх вітри згинають долу,
Та не забрать їм висоти.
Я знаю - виживеш, любове,
Впаде до ніг облуда зла,
І прийде щире тепле слово,
Але ти будеш вже не та.
ДЕРЗАННЯ
У леті стрімкому,
В дужім пориві
Рвуться за обрій по збитій землі,
Вітром у коси заплівши гриви,
Коні розгнуздані,
Вороні.
Так і літа по квітках і тернині
Крешуть у далеч
Вихором дум.
І залишають неспокій людині,
Пісню дерзання
Завжди молоду.
***
Минає день сьогоднішній, і, значить,
Хвилина збігла у добі життя.
На зміну радощам ідуть невдачі,
Знайомі йдуть уже без вороття.
І хоч нема дороги у минуле,
Ми погляди вертаємо назад:
Хтось не помічений, когось забули,
Когось і наш не зацікавив сад.
Нехай ріка не знайде інше русло,
І під світанок падає зоря.
Нехай мовчить осиротіло й пусто
Відірваний листок календаря.
Нехай міняються і весни, й зими.
Але я хочу, без високих слів,
Щоб ми ніколи не були чужими
На цій великій і малій Землі.
Коротенько про поета
Іван Пукля народився 28 жовтня 1958 року в мальовничому Прибузькому краю - селі Млинище, що розташоване поблизу міста Нововолинська неподалік польського кордону.
Навчався у Поромівській середній школі, закінчив Луцький педагогічний інститут. Любов до слова йому прищепив відомий волинський дисидент-шістдесятник Дмитро Іващенко.
Директорував 22 роки у школах, нині працює у Нововолинському дитячо-юнацькому центрі.
Поет Іван Пукля навіть у свій перший ювілей залишається великим мрійником і вірить, що добро та краса врятують світ.
|