Понеділок, 21-10-2019, 09:21
Вітаю Вас Гість | RSS

Мистецтво Нововолинська

Меню сайту
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 5388
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Форма входу
Головна » 2011 » Серпень » 18 » Пукля Іван, вірші. 18.08.2011 р.
13:15
Пукля Іван, вірші. 18.08.2011 р.
Іван Пукля, вірші. 18.08.2011 р.
 
ВДОВА
 
І
 
Сонцем ворожила,
Ворожила долею,
Мудрістю згорьованих очей.
На вітрах студених
Піснею-тополею
Зачерпнула чарів у ночей.
 
Вірила у щедрість
Весняної повені,
І слова до ніжності прості.
І була щаслива,
Коли хтось із повними
Переходив стежку у житті.
 
ІІ
 
Затишний зал. Ледь вловимі слова.
Різко окреслені стомлені губи.
Я знаю цю жінку, вона - вдова
Того, кого називала «любий».
 
Солідні мужчини у позі богів
Її пережовують поглядом грубим,
Наче вона не сплатила борги
За те, що його називала «любий».
 
У ресторанній хмільній напівтьмі
Горе мілкішає, меншають втрати.
І жінка світанок зустріне із тим,
Кого словом «любий» не хоче назвати.
 
Самотності кожен знає ціну.
Але пам'ятаймо (ми ж все-таки люди):
Якщо збережемо хоч душу одну –
Гірше на цьому світі не буде.
 
III
 
Пошли їй, доле, зустріч випадкову,
Щоб ожила життя її ріка,
Щоби лягли на плечі руки знову,
Неначе хустка тепла І легка.
 
Щоб поцілунком сонячним, не грубим,
Як подих дальніх лагідних морів,
Торкнулися губів гарячі губи,
Щоб за всі зими він її зігрів.
 
Щоби земля з-під ніг у них тікала
Там, де зустрілися нарешті їх шляхи,
Щоб тої миті їм надовго вистачало,
На все життя нелегке, на віки...
 
***
 
Вона співала.
Як вона співала!
Які пісні вплітала у косу!
Як голосочком срібним вишивала
Мелодії невидиму канву!
 
Вона любила.
Як вона любила!
Тремтіло сонце на кінці весла,
Простоволоса радість у вітрилах
Солоний вітер жадібно пила.
 
Вона чекала.
Як вона чекала!
Але прийшли, забрали, повели,
Між килими, між посуд, між дзеркала
Поставили, припнули, розп'яли.
 
Вона померла.
Лінькувата кішка
Знічев'я в хаті витирає пил...
А за вікном витьохкує дівчисько,
Засмагле літо пригорнувши до колін.
 
***
 
Сміялися і соняхи, і квіти,
І біла хата, й вишня у саду,
І літнім сонцем світ сповитий,
Настояний на теплому меду.
 
Тремтіла даль у сизому тумані.
Пливли вітри на парусах надій –
Коли ти розплітала коси гарні
У затишку думок моїх і мрій...
 
***
 
Мені здається - я старію.
Мені здається - я здаю.
Нічим ніяк не відігрію
Я душу змучену свою.
 
Рука безсилий вірш виводить.
Снуються безкінечні дні.
Кого любив - усі відходять:
І їм погано, і мені.
 
Земля дощем холодним злита.
Це осінь - тільки і всього.
А я уже не чую світу,
Не чую музики його.
 
Мені везло: в Афганістані
Мене чужинка не кляла,
В червоні маки і тюльпани
Кров не моя перелилась.
 
І не мої розквітлі роки
Продав Іуда за срібло.
Мені везло - живу допоки...
А може, і не повезло.
 
РОВЕСНИКАМ
 
Обважніли ми. немов під осінь гуси.
Не той вогонь, не той порив плеча.
Неспішні в слові і повільні в русі,
І на обличчі холоду печаль.
 
Байдужі в помислах, в словах не дуже щирі,
Черстві до близьких і чужі чужим.
Нікому безоглядно вже не вірим
І не дивуємося ранкам золотим.
 
Куди поділись судження сміливі,
Відвертість у розмові і ділах?!
Чи то вже стали ми такі ліниві,
Чи нас паралізує дикий страх
 
За те міщанське сите животіння.
Що засмоктало в затхлі болота
Та так, що власної сахаємося тіні
У наші не поважні ще літа?!
 
А ми ж були красиві, як боги:
Любили щиро, голосно сміялись.
І нас боятись наші вороги,
І ми їм рук в поклоні не стискали.
 
За нами правда, як міцна стіна,
Була опорою і совістю, і честю,
Зоря надії чиста і ясна
Нам помагала з попелу воскрести.
 
Чого ж нам затуманюються очі:
Чи то сльоза, чи дим зотлілих ватр?!
Уже не буде того, що ми хочеш,
Тому і жалкувать за тим - не варт...
 
НЕВІДОМІЙ КАРТЯРЦІ З ЕЛЕКТРИЧКИ
 
Симпатична незнайомко,
Вам не личить в карти гра.
Благородно профіль тонкий
Вартий пензля і пера.
 
Голосний Ваш сміх розв'язний
І бравада - показні.
То, напевно, із боязні
Не такою буть, як всі.
 
Та в удаваний Ваш настрій
Я не вірю ані чуть,
Бо в очах печальні айстри
Тихим полум'ям цвітуть.
 
І червоний цвіт півоній
На щоках у Вас горить,
Коли словом хтось нескромним
Із компанії грішить.
 
Вам би в руки віршів томик,
Замість карт - квіток букет.
І навік лишив би спомин
Ваш хлопчачий силует.
 
Але Ви як всі - Ви модна...
І не чуєте біди,
Як ніяковість природна
Вас минає назавжди.
 
БУДЕНЬ
 
Ходить селом рум'янощокий будень
В шапці-вушанці, в мілких рукавицях,
Голосно ранок відрами будить,
Пересміхається біля криниці.
 
Хукає в руки, підносить сокиру,
Тишу на друзки розколює легко.
І пахне сосною по всьому подвір'ю,
І печеним хлібом далеко-далеко.
 
В білих снігах прогортає стежину,
В домі усе прибере і помиє.
Швидше розкручує часу пружину,
Допоки вечір не заголубіє.
 
Під голову руку теплу поклавши,
Будень приляже, зробивши багато,
Щоби за хвильку у вікна наші
Постукало сміло веселе свято.
 
***
 
Не постійно, не часто,
Але є така мить:
Тихе ситцеве щастя
У душі забринить.
 
Відлітають напасті,
Розступається світ,
І купаюся в щасті
Нестарих своїх літ.
 
Гладжу трави і квіти,
П'ю очима блакить.
І шкодую, як діти,
Наших менших братів.
 
По краплині спиваю
Губ вино молоде –
І тоді забуваю
Навіть ім'я своє.
 
Тільки як би не дати
Цьому щастю втекти
Ні в багаті палати,
Ні у нетрі густі...
Переглядів: 422 | Додав: Send | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Пошук
Календар
Архів записів
Друзі сайту

Copyright Tamada © 2010-2019
Безкоштовний хостинг uCoz