Галина Приступа, вірші. 25.12.2010 р.
ОБІЗВУСЯ НІЖНОЮ СТРУНОЮ...
Білий світ... Мережкою-каймою
Виткався на обрії гайок...
Обізвуся ніжною струною
До твоїх засніжених думок.
Поцілунком розтоплю крижину, -
Хай не крає серденько вона.
Моя вірна, віддана людино,
Я ж одна у тебе. Лиш одна.
ВІРНІСТЬ
Сліпили сонця чужі.
П'янили нектаром зливи.
Стояла я на межі, -
Нещасна - чи то щаслива.
А поруч завжди був ти –
Такий незрадливий, звичний.
Той шал спалахнув і стих.
А ти в моїй долі - вічний.
Пам'яті Миколи ПРИМАКА
Жив поет. Свою топтав стежину.
А вона в поетів нелегка.
Щиро возвеличував Людину
Розчерком розмашистим рядка.
Дехто напихав словесним фаршем
Збірочку за збіркою. Однак
Не було в поета цього фальші, -
Не умів фальшивити Примак.
Десь у чомусь відставав він, звісно,
Від колег-маститих писарів.
Та було у серці слову тісно.
Він писав. І жив-немов горів.
...Материнських сліз рокам не стерти.
Квітами зійдуть вони в траві.
Світе мій! Невже потрібно вмерти,
Щоб тебе побачили живі?!
Олександру КАЛІЩУКУ,
Нововолинсь кому «соловейку»,
з нагоди ювілею
Вас ніжно називають соловейком,
Бо піснеспівом творите весну.
І радісно витьохкує серденько
У такт із Вашим пісню запальну.
Даруєте всім погляд променистий,
До рук берете вправно свій баян, -
І лине «Волиняночка» над містом,
І ластівкою мчить за океан.
Прості слова, а сяють, мов перлини.
Ще позмагаться з Вами солов'ю!
Оптимістичний усміх України
У посмішці у Вашій впізнаю...
УПАЛИ МАМІ ПЕЛЮСТКИ НА СКРОНІ
Муз. О. Каліщука
Троянди хмар аж ген до видноколу
Цвіли собі в осінніх небесах.
Дихнув мороз. І попливла додолу
Їх пелюстин задумлива краса.
Дерева, підставляючи долоні,
Затримать намагалися, - дарма.
Упали мамі пелюстки на скроні,
І ми збагнули: це уже-зима...
Всміхнися ж, ненько. Заспівай-но з нами
Про квіт весняний пісню молоду.
Не одцвітай нам сніжними ночами,
Трояндо сива, в рідному саду...
СРІБНА КАЗКА
Муз. О. Каліщука
Цілу нічку мороз чаклував –
Срібну казку на шибці снував:
Дивні квіти, сріблясті зірки,
Сніжні віти, таємні стежки...
Тут пройшла Снігова королева, -
Залишила сліди кришталеві.
Юна Герда кохання шукає,
Але серце холодне у Кая...
Та змахнула жар-птиця крилом –
І добро торжествує над злом!
Губ коханих торкнулись уста -
I крижини осколок розтав...
Не змогла Снігова королева
Взяти Кая в полон кришталевий.
І даремні її намагання,
Коли в серці палає кохання!
Як би добре нам істини ті
Пам'ятати завжди у житті.
В кожній казці щасливий кінець.
Та торкнувся вікна промінець, -
І спливає замріяна казка...
Не засмучуйся тільки, будь ласка.
Бо життя неповторно-чудесне.
В інших образах казка воскресне!
Лікарю ВОКЛ Лізі Борисівні ОНИЩУК
Білі вірші про світлу людину
...Відчиняться двері,
І в лікарняну палату
Зайде білий ангел
З очима - краплинами неба,
Із голосом ніжним і добрим...
І проясніють обличчя
У прямокутниках ліжок.
Бо знають: отримають
Слово, - Слово уваги, правдиве і щире,
Слово розради, надії і віри.
І вляжеться біль,
І пригасне тривога.
Жінка ця, мабуть, -
Посланець від Бога...
І схочеться жити!
Реальність чи сон це?
З вікон в палату -
Промені сонця!..
Маю щастя на Людей...
Спасибі тобі, Боже мій, спасибі
За мирну ніч і за прожитий день,
За те, що маю хліб і щось до хліба,
І щастя маю - щастя на Людей.
Є в Людях тих якась незрима святість –
Лиш серцем її можна розпізнать.
Коли душа заб'ється на розп'ятті,
Хтось поспішить вінок терновий знять.
Вгамує біль, пекельний жар остудить
І до надії прокладе мости.
Спасибі Вам, прості і щирі люди,
За благотворну святість доброти.
Тепер живу і вірю: не зломлюся,
Наперекір негодам і вітрам!
Якщо сама у відчаї спіткнуся,
То руку як в біді комусь подам?..
Спасибі тобі, Боже мій, спасибі, -
За кожну щедру мить, за кожний день.
Я маю хліб і щось-таки - до хліба.
І просто маю щастя на Людей.
ЩОСЬ МАЄ БУТИ ВІЧНИМ...
Щось має бути вічне в цьому світі,
Щось має бути-вічне і святе...
Ми прагли їжі-ось ми ніби й ситі,
Багатства прагли-ось і грошовиті.
Та раптом пізнаєм якоїсь миті,
Що це усе-не те, чомусь не те...
Щось має бути вищим в цьому світі
За суєтність, за доларовий шал,
За диких оргій навіжений шквал,
За чорний «кайф» підступної отрути,
За насолод сумнівних забуття.
Щось має бути, щось же має бути...
Допоможи нам, Боже, це збагнути,
Бо нащо тоді тлінне це життя?
Хай стане совість вчинкам на сторожі.
Зупиниться нехай на півдорозі
Убивця, що нових шукає жертв,
І злодій, що поласивсь на чуже.
Все має у житті першопричину.
І хоч не вірю в чудеса давно,
Та хочу, як в зворотному кіно,
Вернути підлість у її личину.
Колише матір на руках дитину,
Не злодія, не вбивцю - ангеля...
Хай добротою повниться Земля,
Зорить кохання в світлому зеніті.
Щось має бути вічним в цьому світі...
|