Оксана Попович, вірш. 16.07.2011 р.
МІЙ СОН
1
Не збережене тепло розсіється,
Море хвиль полине у безмежність, -
Відійде мій сон, розвіється,
Обертаючись на протилежність –
(Два обличчя з однією назвою:
Недомовленість і випадковість).
- Хай лишиться сон мій нерозв’язаним,
Як прозора чиста загадковість.
2
Завжди я буду поруч із тобою,
Лише у снах, віршах своїх і мріях
Зостанусь сивим птахом - удовою,
Порину в небо на зім’ятих крилах,
Шукаючи затишний тихий вирій,
Де поле, ліс, і став, і біла хата,
І ти – такий коханий, близький, рідний,
І я – поранена об металеві грати…
3
Ця ніч – мов свято…
Чомусь не захотілося вбивати
Її своїми сонними жахами
В задушливій кімнаті…
- І стало свято! Віриш? -
Знову захотілось плакать,
І все тремтить в середині, болить –
Життям, яке вривається крізь вени,
Повітрям та проміннями зірок:
- Поділись стіни, розлетілась стеля,
Й ця невимовність, зоряна пустеля
Бентежить, мов невивчений урок…
4
Марні слова – каміння з неба,
Розум – немов старе гальмо.
Знаю: не жить мені без тебе,
Та не промовлю все одно…
У твоїм сні – колосся жита,
Спалах останньої зорі,
У твоїм сні жевріє літо
Променем сонця угорі…
У твоїм сні здіймає вітер
Жовтий пісок доріг п’янких…
У твоїм сні, як в іншім світі,
Все безнадійно-навпаки…
5
В самотності незлічених хвилин
Збігає час – невидимий, прозорий,
І застигає мерехтом перлин
У небі, де запалюються зорі…
Проходять повз – миттєвості, думки,
Шалені ночі лічать кроки втоми… -
- Ні! Час завмер! Це ми – такі стрімкі -
Все квапимось до первісного дому
Через пороги, двері і замки,
Ворота, вікна, течії ріки,
Яка життям вирує невгамовним…
Його прожить - до дна! – мені самій:
Усміхненій? Привабливій? Сумній?
Засмученій - в печалі невимовній?
Ти поруч, - а здається, я - сама,
Відчужена, відтята і проклята,
Поміж людських голів загублена -
Загасла свічка, паперове свято… -
- Мовчазна, як нездоланна межа,
Химерна, - як предмет в чужій уяві…
Моє життя – в якому ще лежать,
Мов у шухляді, непочаті далі,
Неясні обрії, цілющі джерела -
- І ти, мов сон – а більше і не треба,
Хіба що в серце – сонця і тепла
Хоч трішки… - Та мовчить бездонне небо…
6
Десь далеко-далеко угорі
На вітрилах ранкової зорі
В синім небі пливуть календарі
З легким вітром із сонної землі…
І по сходах замріяних дерев,
І по брилах розніжених домів
Обережно ступає новий день,
Й роздає подарунки нових снів…
А за ним, наче вітер – тихий сум -
- Наче все, що було – в останній раз…
Наче відданий старий добрий друг,
Новий день, новий день вітає нас…
І в очах потьмянілих ліхтарів,
І в зіницях засвічених вікон
Застигають відбитки дивних мрій,
Наче все, що було – всього лиш сон…
Казковий сон…
Мій сон…
7
Сумує сірій день.
Краплинами дощу стікає в землю,
Уламками пісень вгамовуючи біль,
Здолавший серце… -
- І новий день, народжений у сні -
- Такий непевний… хиткий, ламкий,
Мов крига березневого озерця,
Покличе знов у стомлені шляхи,
Жбурне напризволяще мене десь,
Де небо і здивовані зірки
Поглянуть мені в очі і тьмяніють,
Соромлячись своїх туманних мрій:
Палати недосяжними, без цілі,
В пітьмі ночей, в полоні сонних вій…
Самотній ти – та я така ж самотня,
Мов вітром ще не зірваний листок,
Який невдовзі полетить в безодню,
А ти – останній зламаний місток
Між світом цім і світом протилежним.
І тут – яскраве сонце і тепло,
А там – шалений жаль моїх поезій,
Покладених під кришталеве скло…
8
Холодна сіра осінь за вікном,
І дощ, і хмари, сповнені печалі…
В журбі за незабутим ще теплом
Сумує світ холодними ночами.
А я - глядач, захований у дім.
Про що мені розкаже ця вистава?
- Танцює дощ на листі золотім.
Життя іде. Багато це, чи мало?
9
Не присвячую віршів.
Не дивлюся у очі – допитливо або зневажливо.
Я - всього лише відблиск,
На палітрі, дбайливо в куточку оставлений.
Та її кольори так невдало виблискувать змушені:
То тьмяніють, то сяють, то пилом віконним притрушені…
10
Не шукай у тенетах сенсу,
Обіймаючи синє небо -
Не завжди все, що б'ється - серце,
Не завжди все, що можна - треба...
Я малюю, неначе доля,
Три шляхи на твоїй долоні:
Будь щасливий, живи в любові.
І ніколи не відай болю...
|