Анатолій Поліщук, вірші. 20.03.2013 р.
Все, що можу
Розлютилася природа:
Буревії та негода.
Дужий вітер гонить хмари,
Всюди сльози, всюди чвари.
Плачуть хмари сиві й чорні...
Вітру сили непоборні.
І лунають залпи грому –
Буревій не знає втоми...
Сад залито, поле й двір...
Він реве, неначе звір,
Виє, виє, завиває,
То знесилено спадає...
Відпочине лиш хвилину,
Упіймає знов хмарину,
Кине з розпачу щосили –
На деревах рвуться жили...
Не погода - пекло, жах...
Світ змінився на очах,
Хто скажіть, зумів би вмить,
Силу грізну цю спинить?
Залишилась лиш молитва,
А вона - місток до Світла...
Тож щораз про милість Божу
Помолюсь... Це все, що можу...
За обрій
За обрій сонечко сідало,
Вмочивши ніжки в синь морську.
Стежину з берегом єднало,
Немов котилось по містку.
Пірнала чайка в цю стежину,
Щоб взяти краплю золоту,
Яку покласти б на перину,
Бо час котився вже до сну.
Навпроти місяць дивнуватий
На роги хмарку настромив
І, ніби в чомусь винуватий,
Свій срібний серпик опустив.
Рука художника дбайливо
Писала цей морський пейзаж.
Наснилося мені, можливо...
Реальність Божа - не міраж.
|