Субота, 19-10-2019, 01:11
Вітаю Вас Гість | RSS

Мистецтво Нововолинська

Меню сайту
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 5388
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Форма входу
Головна » 2010 » Грудень » 1 » Поліщук Анатолій, вірші. 1.12.2010 р.
13:47
Поліщук Анатолій, вірші. 1.12.2010 р.
Анатолій Поліщук, вірші. 1.12.2010 р.
 
Видіння
 
В молитві зажмурив я очі,
Майбутнє побачив життя.
Картини пробігли пророчі,
Що Божа відкрила рука.
Ось світ техногенний, красивий,
Де безліч усяких думок,
Хотів віднайти, хто ж щасливий,
А в очах - туману димок.
Холодні, зів’ялені лиця,
Як маски язичних богів.
Спокусник один веселиться,
Зневажливих тисячі слів.
Природа і та очманіла
І сонце-світило не те,
То квола вона і безсила,
А то на шляху все несе.
То холод морозний, пекучий,
То засуха палить усе
І той, як комп’ютер могучий,
Смуту в народи несе.
Сидить на престолі у храмі,
Де Богу молились колись.
Люди кодуються самі,
Забули дорогу у вись.
Забули про спокій і віру
І рідних не знають дітей.
Безчинний показує силу –
Тисячі, сотні смертей.
Під тиском зганяє вклонитись
І душу віддати йому.
Були, що не хтіли миритись,
До Бога звертались тому.
Було їх так мало у світі,
А віра, як армії дві,
З Богом поєднані ниті,
Ходили бадьорі, живі.
Бісився від злоби безчинний,
Бо божі сильніші діла
І всесвіт його злочинний
Тонув під вантажем гріха.
Закрилося далі видіння,
Ангелів чув я слова:
- Благодатне черпайте смирення,
Аби сонцем світилась душа.
22.10.2010 р.
 
Дерева дитинства
 
Дерева дитинства – клени та вишні
Одні при дорозі, інші в садку.
Високі, кремезні, дужі та пишні
Ростили на вітах долю мою.
 
Будинок барачний, у нім дві сім’ї.
Мазана пічка, батька роботи,
Мамині руки випікали в мені
Чисте серденько, щастя турботи.
 
Вишеньки стиглі, духмяно-червоні,
Смаком приємні, солодко-кислі,
Бубку до бубки кладу я в долоні,
Стріти з дитинства добрі вісті.
 
Гілочки клена мене, ви ростили,
За вами тягнувся в вись, до небес,
Високо стрибав з останньої сили,
Що би прискорити росту процес.
 
А вас все зрізали, голячи наго,
Стовбур лишавши, кажуть для росту.
Не міг усвідомить дивне – це благо,
Всіх однаково, ніби по "ГОСТу”.
 
А ви відростали знову і знову,
Наперекір гострим пилам-ножам.
Виріс з дитинства, дивуюся слову,
Взнавши, як долею різаний сам.
 
І що би, як ви, піднятись до неба
З оголеним серцем, чисто-благим.
Діставшись лиш дна, виникає потреба,
Побачити себе іншим, другим..
 
Дерева дитинства – клени та вишні,
Що при дорозі і ті, що в садку,
Вас і мене зростає Всевишній,
Долю у Бога я сам вже молю.
01.09.2009 р.
 
Запитала…
 
Запитала Злість Любові:
Чи бува не скучно їй
Кожен день і що хвилини
Говорить: - «Коханий мій».
Інша справа, коли біль
Повсякденно всім наносиш,
Впевнено обравши ціль,
Смуту в серці їх колотиш.
Це – так весело, зухвало
Сльози, горе і біда,
Щоби серце не пізнало,
Яка на дотик Теплота.
Лише холод і мороз,
Погляд гордий і надмірний.
Кожен день журба, невроз
І незбіжність, страх всесильний.
 
А Любов теплом війнула,
Квітів подихом весни.
Злість миттєво посміхнулась,
Прошептала: - Ти ж прости.
Я багато що не знала,
Скільки сонця в Доброти.
Всі ці роки міцно спала,
Любов, яка ж прекрасна ти.
Любов давно все їй простила.
Ото ж простіть Злобу і ви.
Коли тепло – вона безсила,
Виберіть із ким іти.
21.09.2010 р.
Переглядів: 414 | Додав: Send | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Пошук
Календар
Архів записів
Друзі сайту

Copyright Tamada © 2010-2019
Безкоштовний хостинг uCoz