Анатолій Поліщук, вірші.
Про книгу
Книгу я відкрию
Cвітло навкруги,
Сонечко там гріє,
Поле та луги.
Прогорну сторінку –
Море, кораблі,
Пісенька барвінку –
Радісно мені.
Потону в рядочках,
Золотих словах,
Вишеньки в садочках,
На гнучких гілках.
Небо синьо-біле,
Хмари в небесах,
Королівство ціле
У моїх книжках.
У своє серденько
Книгу покладу,
На душі тепленько,
Книгу я люблю.
14.09.2009 р.
Відлуння Парижу
Сонце за обрій сідає тривожно,
Багрянцем червоним горить небокрай.
Місто завмерло. Тихо, порожньо
По рейсах несеться останній трамвай.
Куди ж він біжить? Можливо додому.
Звуки лящання металевих коліс.
День відчуває невидиму втому.
Вже й місяць на небі, й зоряний віз.
Нічка-цариця на вулицях Львова
Двері відкрила кав’ярень гучних.
Музика чутись з підвалу, не нова –
Скрипи, рипіння платівок старих.
Мелодія ночі – бряжчання вітрин
Неонових ламп під звуки платівки.
Кавовий запах, старий магазин.
Світло в вітрині. Спортивні кросівки.
На запах з кав’ярні, двоє в обнімку
Щасливі, веселі по вулиці йдуть.
Фотосалон. Вони разом на знімку
Радість прохожим впевнено шлють.
Вулиці Лева – відлуння Парижу,
Бруківка гранітна, стальна полоса.
Милуюсь тобою, містом сюрпризу,
Де вуличок тісних первинна краса.
13.09.2010 р.
Все не так
Від серця людського погода,
У злого постійно негода.
То місяць, то сонце, то зорі –
Не так, все не так, що на дворі.
Чом вітер південний, не східний,
Новий день і новий безплідний,
Чому ніч у ночі, а не днем,
Чому дощ із води, не з вогнем?
Ложка солі солона на смак,
Все не так, все не так, все не так.
Слово камінь, а правда журба,
Кому радість, а йому біда.
І губи опущені долу,
І посмішку видно лиш кволу,
Із присмаком серця їдкого,
Вкусити готова любого.
Від серця людського погода,
У злого постійно негода,
Доброти і любові там брак,
Все не так, все не так, все не так .
30.05.2009 р.
Україні
Віє, сіє вітер в полі
Золоті зернята,
Піднялися руки кволі,
Просять в Бога свята.
Просять долі, сонця, миру,
Плачуть оченята
І молитву чисту, щиру
Шепчуть ангелята.
Просять щастя, віри, сили,
Снаги і надії,
Ниви в полі, щоб родили
І збувались мрії.
Просять долю Україні
Вільну і правдиву.
Сунуть хмари біло-сині
Наганяють зливу.
Ой ти вітре зупинися,
Не гони ти бурі,
Доле вільна все ти снишся,
Не впивайтесь з дурі.
Яке щастя. На майдані
Стрілись, ніби друзі.
Об’єднались вітром гнані,
Духом сильні, дужі.
Ніде вітру вже ступити,
Раді йому люди.
Дали їсти, дали пити,
Віру чули всюди.
Розтопилися морози,
Від молитви сльози.
Розквітали в грудні рози,
Подолали грози.
Віє, сіє вітер в полі
Золоті зернята,
Об’єднались в горі долі,
На майдані свято.
Та недовго ним раділи,
Поселилась зрада.
У людей серця скорбіли…
Не з’єдналась влада.
І тепер нові обранці
Долю визначають.
Що хвилини, ніччю, вранці
Геть усе міняють.
Підкупили, заманили…
Серце моє плаче.
Порішили, ухвалили…
Прокидайсь козаче…
Сіє, віє вітер в полі,
А не ті зернята.
Піднялися руки кволі,
Просять в Бога свята.
Щоби люди зрозуміли
Й стерлась всяка зрада,
Щоби Бога полюбила
Біло-синя влада.
29.08.2010 р.
Обеліск
Чорна мовчазна стіна,
Зірка з вогнем п'ятикутна,
З плачу - осад, слова,
Пам'ять війни незабутня.
Ваші ось тут імена,
Вписані в камені чорнім,
Слави не гасне зоря
Душі у всесвіті гарнім.
Вибухи пекла, вогні
Й крики "В атаку!", "Вперед!",
Сльози глибоко в душі,
Горить на воді очерет.
Стогнуть від шуму поля,
Груди стиснуло повітря,
В розпачі плаче земля,
Темінь. Хоч трішечки світла!
На волосині життя,
І кулі свист комариний.
Біль. Все іде в небуття.
Дружину кидає єдиний.
Чорна мовчазна стіна,
Зірка з вогнем п'ятикутна,
Квіти поклала вдова,
Світло ви внесли в майбутнє.
3.05.2010 р.
|
