Рідне місто моє
"Скрізь добре, а вдома найкраще". У таких простих словах вилилася у чашу лаконічності невичерпна народна мудрість. Тут присутні всі аспекти духовних цінностей наших предків. Це - любов до рідної матері, до вишневого піноцвітого садка, повага до мудрого батька, до білостінної хатини з зажурливою солом'яною стріхою. І до наших атомно-комп'ютерних часів це прислів'я зберегло свій первісний зміст.
Мій рідний куточок має світлу й сонце-бризну назву - Нововолинськ, яка, на мою думку, несе в собі надію на краще майбутнє. Місто ще зовсім юне, навіть можна сказати, що зараз переживає лише раннє дитинство. Існує півстоліття, але вже є одним із найвагоміших міст на мапі Волині.
Головна краса моєї батьківщини - каштани, які роблять Нововолинськ чимось схожим на невеличкий куточок Києва, перенесений на Волинську землю за велінням якогось доброго чарівника.
Коли б не завітали ви до нашого міста, завжди звернете увагу на каштани. Весною вони дивують своїм розкішним цвітом, улітку милують око оксамитовим, густо смарагдовим листом, восени вражають шаленим розмаїттям кольорів, узимку самотіють темними спокійними колонами і зачудовують журливим виглядом.
Головна вулиця Нововолинська - бульвар Шевченка. Вона - справжнє царство каштанів, які панують тут пишно і спокійно. Простягається рівною стрічкою, обперізуючи центральний район міста. Кучеряві крони дерев - оберегів надають головній вулиці особливо мальовничого вигляду. А яким бездоганним є бульвар увечері, коли сутінки повільно спадають, покриваючи все навколо легкоперим шовком! Тоді, милуючись романтичною, заспокійливою картиною, на папір виливаються такі слова:
Золотий разок намиста ліхтарів
На ніжній шиї нічки тихо тлів.
Дерева руки тіней простягли
І на дороги правильність лягли.
Безперечно, вулиця імені Шевченка - варта уваги кожного гостя міста. Вона дивує скромною красою, і коли крокуєш крізь пришерхлий листопад, і зорепадний січень, і білоперий квітень, і бджолино-запашний липень.
Підеш далі вулицею — і перед тобою розкривається майдан Незалежності. Тут височіє пам'ятник Великому Кобзареві. Сидить, замислено поглядає на світле, злегка помутніле небо. Монумент сповнений якогось німого докору, тонкострунного жалю і смутку. Кобзар бачив наше минуле, є свідком сучасності, пророкував наше майбутнє.
Сидить він і мислить, думає про Україну...
Живе, вирує Нововолинськ, лише завмер Кобзар...
Софія ПІВНИЦЬКА.
|
