Вікторія Олексюк, вірші. 7.03.2011 р.
***
Мов чарівний пилок кохання,
Скидає з крил своїх жар-птиця.
Вітрів у серці завивання,
А у душі журби криниця.
Сумую дуже за тобою
І забуваю все на світі,
Та душу взяв мою з собою...
А як мені на світі жити?
Спіймаю погляд твій гарячий –
І не засну у довгі ночі...
Хіба ти, милий мій, не бачиш
Як моя лагідність тріпоче?
Волинь
Волинь моя, твої озера,
Неначе льону плесо синє.
Туманів росяна химера
Між очерету вільно плине.
Твоя душа - то наша пісня,
Високий птах ланів і степу
Несуть на крилах добрі вісті
Весни провісники - лелеки.
Волинь моя - зелена розкіш.
Садів, задивлених у небо.
У нас нічого ти не просиш,
Лиш трішки чуйності до себе,
Колосся жовте - твої коси.
Люблю тебе я так тривожно
За ранки всі й криштальні роси,
Бо не любить тебе не можна.
Осінь
Прекрасна осінь золотава,
Немов чарівна дивна пава,
І листя жовте, як помите,
Мов із металу світла лите.
Промінчик сонця на гілках,
По склі, по стінах, по дахах,
Стриба зайчатком пустотливо,
Мені дарує щастя диво.
По голубому морі неба
Пливе хмаринка, наче лебідь
У світі тихо, біло, чисто
А в моїм серці - урочисто.
Довкола сміх луна дитячий,
Ніяких бід ніхто не бачить
Є тільки ця чарівна осінь
Її п'янке дзвінкоголосся.,
Ще не холодить нас погода,
Нема надворі снігу й льоду
Усіх нас гріють диво-барви,
І ці хмільні осінні чари,
Немов дитинства добра казка,
Як материнська ніжна ласка.
І все це осінь, осінь, осінь
Ніким не пізнана і досі.
Ілюзія ночі
"Тук-тук", - в вікно постукає гілля.
Мене розбудить ночі звук,
Та він журбу не розділя,
Не розділя сердечних мук.
Та це не ніч, то він - коханий
З'явився й зник, як світло денне,
А дух його мене так манить
Крізь вітер, сльози й дощ студений.
Вже краще б ніч золотокрила
Розвісила зірок на небі.
Я кожен вдих і видих тіла
Чуть хочу милого. Чи ж треба?
Не треба, ні! Хай інша плаче!
Ти краще місяця кохай –
Він має незрадливу вдачу,
Йому любов палку віддай.
І що ж? Він кожну ніч приходить
І вірно світить нам всім.
А в милого лиш гарна врода.
Чи є привабливе ще в нім?
Так, є! Я без вагання вам скажу,
Що усмішка його безцінна,
Як скарбом нею дорожу,
Бо пестить, сонячним промінням.
Заждіть, замріялась... Ну ось?
Уже і місяць став за друга,
Але як сонячно і солодко було,
Коли в обіймах ворога заснула.
|