Мар'яна Охрим, вірші. 28.02.2011 р.
Осінь
Можливо, я в цьому винна?
Можливо, не зовсім.
Та знай, що я не повинна
Пам'ятати цю осінь.
Вона нічого не варта,
Вона безглуздя для мене.
На ній життя мого карта,
А для тебе - так треба.
Ця осінь листя розгубить,
Як розвела тобою
Ніхто із нас вже не любить,
А осінь стала зимою!
Вона навіки розлучить,
Посіє нелюдське горе
Ця осінь нас двох ще мучить,
А горе - неначе море.
Можливо, що так і треба:
Спіткати горе велике,
А потім, спитати в неба,
Що нам тепер робити.
Осінь навіки забудем,
Не будемо пам'ятати.
Вона втекла поміж люди,
А нам ще жити й кохати.
Волошка
Ніжна, як небо, ласкава, як море,
Глянеш на неї - забудеш про горе,
Сповнена ніжності, як твої очі,
Кольором синім затьмарює ночі.
Красуня живе у широкому полі,
Бо не до розкоші звикла - до волі.
Погляд ласкавий, теплий, привітний,
Очі милує станом тендітним.
Це польова красуня, дівчинка проста,
Кохала вона хлопця і отримала листа.
Мав її коханий квіточку гарнішу
Була вона розкішною трояндою, але не чарівніша
Заплакала дівчина і побрела у поле
Кохала вона хлопця, зустріла собі горе.
Волошкою вона стала й живе у полі досі,
А голуба тому, бо мала такі очі.
А хлопець вже згадав її і десь тепер шукає,
Та більше не знайде її, вона його не пам'ятає.
|