Віктор Малик, сонети. 9.05.2011 р.
***
Оцей сонет – це рій квіток,
Що виріс у душі поета,
Це - срібна, ні – свята монета.
"Продай її," - шепоче Рок.
Думки кладуться на листок,
Торкають вічного скелета.
У них висотність мінарету.
Книжки – збіговиська думок.
Несеш слова й думки на ринок,
Щоб їх купляв за безцінь люд,
Щоби творив свій самосуд,
Щоб вивісив безглуздий цінник.
Свій непотрібний узрим труд,
А в цім – поет і він невинний.
15.12.98.
***
Прошу тебе: не заважай
Молитись власними словами,
Не бійся, не копаю ями.
Достатньо місця має Край.
Не підіймай тяжкий нагай.
Я теж свої будую храми,
Котрі я бачив поміж снами,
І теж ступаю на Сінай.
Ну помовчи сьогодні, друже,
Дозволь перехопити дух,
Дай хоч ступлю на чудний луг,
Який поету не байдужий,
Я переплину лише Буг,
Котрим я з юності недужий.
15.12.98.
***
Якщо поет – завжди дивак,
Шукає образи між нами,
Незвичності плете словами,
Красу в них вказує і смак.
До старості чудний юнак,
Воює часто з вітряками,
То, як Ікар, під небесами,
То - соловей, то, мов шуляк.
Словесний раб, із плутів плут,
Зшива душевну павутину,
Дрижить за неї до загину,
Та жертва все ж впаде до пут.
Це – син і він у вись полине.
Блажен, бо вказував маршрут.
18.12.98.
***
Від безсоння тікаю в рядки.
Вкриюсь римами геть з головою,
Подружуся вночі з німотою,
Бо від Музи приймаю плітки.
Забаганки її клопіткі:
Не догодиш вином, ні - водою,
Перестарашує ревно виною,
Аргументи такі нечіткі.
Правда - та, котру ти ще не мовиш,
Не потрібно для істини слів,
Що сказав, те завжди пожалів.
Наша ж мова – пшенична полова,
Чисту думку затоптує в рів.
Слово в небі лише дійсне – Слово.
22.12.98.
***
Я став рабом рабів,
Крючком згинаю спину.
У муках безупинну
За хліб, за те, щоб жив.
Так Феб мені звелів,
Закляв, неначе сину,
Щоб ткати павутину,
Дива шукать між див.
Мій труд із глузувань,
З нерозумінь і бою.
Не вимостиш ним бань,
Не стане він стіною,
Та в час переживань
Вином був, не - водою.
30.12.98.
***
Подаруй мені, Музо, відраду,
Коли серце співає у тон.
Чи розквітне, запахне бутон,
Обійти чи зуміємо маду?
Не шукаю, ти знаєш, браваду,
Я від суєтних тану вікон.
Все небесних відшукую лон,
Часто кличу тебе на пораду.
Подай руку чи посмішку милу,
Підніми недоріку з колін,
Щоб судно на мілинах не сіло,
Щоб не пити лиш гірку полинь.
Прикраси: бо в житті чорно–біло,
Щоб не жебрати далі у стін.
31.12.98.
1999
Поет
Щасливий, що трима свій кут.
Смішний, мов Діоген у бочці,
Нерідко він – гостряк у оці,
То - копанір, то, як - редут.
А хтось рече: «словесний плут»,
А він – святий, на правім боці.
Він, наче нерв, у цім потоці –
Переоцінка слав і пут.
Поет – спресоване довкілля.
У нього серце, як орган,
Він – вічний звук. В нім без дозвілля.
Натхнення – бажаний капкан.
Він надриває сухожилля,
Та все шука небесний стан.
08.01.99.
***
Почуйте мій тривожний спів
І словеса ці старожитні.
Вони, немов кімвали мідні,
Дають надію, гасять гнів.
Хай линуть серед плавних нив,
Де колоски багатоплідні,
Де люди плоттю й духом рідні,
Де спів колише сум лісів.
Я не свої несу думки,
А те, що впаяно в канони,
Святі вічно-живі струмки –
Апологети оборони.
«Любові хочу, а не жертви», -
Сказав Господь, - щоб жить, не вмерти.
14.01.99.
***
Розтанув день у сутінках вечірніх
І ніч упала каменем на луг,
Затихло все, спинився, майже, Буг,
Відмовився від звичаїв превірних.
Я смак годин відчути хочу мирних,
Щоб дійсність не орала, наче плуг.
Нехай душі розсіється недуг,
Подалі правд надумано - мундирних.
А мрія білена, як щире полотно,
Вітає над землею: птаха - книга,
Заглядує зненацька у вікно,
Крадеться повінню – весняна крига.
П’янить поета рима, як вино,
Вечірня дума… у душі - відлига.
20.01.99.
***
Душа закована в словах
Ланцем лягає на папері,
Звучить в віршованій манері,
Переживе тілесний прах.
Жива стає, як вітру змах,
Проходить крізь броньові двері
І оживе у волонтері,
Хто смак знаходить у віршах.
У них людина воскресає
І видно слід її на плаї.
Вагітне тріскає зерно,
Спорідненість дає коріння.
П’янке зістарене вино,
А в нім життя, в віршах - горіння.
24.04.99.
|