Віктор Малик, сонети. 9.04.2012 р.
Поезія
Подайте ручку і папір
Скоріш, щоб Музу розпитати
Ні, не візьме славетна плати,
Не всіх записує у клір.
Я очі висушив і зір
Упав. Та можу уявляти
Її. В мої ввійшла пенати,
А ось й Пегас спустивсь двокрил.
Радію і з себе сміюся,
Що бавлюсь, наче дітлахи.
Немолодий, та все я вчуся,
Не випущу пера – сохи.
Весь світ переорав, засіяв.
Чекаю виросте надія.
14.07.07.
Слова
Нехай слова ці колосками
Добірних виростуть пшениць,
Хай силу придадуть чи міць,
Хто йде сонетними полями.
Хай діалог живе роками,
Торкнись поетових зіниць,
Впади на землю долілиць
Будь з ним хоч думками чи снами.
Відчуй, що ти також господар,
Що можеш теж любить цей край,
Що вірші, це – небесні води,
Що в них росте твій власний рай.
Було спочатку Боже Слово.
У Ньому радісно й святково.
14.07.07.
***
Поеза краденого літа
Струснула душу. Хай їй грець!
Злякався, зблід і став, як мрець:
В мій сакрамент - ввійшла кобіта.
Сонети пещу, наче діти,
Вони, що в парус вітерець.
Летить кораблик навпростець.
І як мені не порадіти.
Від Антарктид пливу до Арктик,
Минув мусони, та штормить.
В душі нові малюю старти:
Не страшні блискавки - громи.
З Пегасом думкою по світу,
Щоб віршами себе зігріти.
15.07.07.
Поезія саду
Заглянь у мій примарний сад:
Тут апельсини, вишня, груші,
Рожевий персик пнеться в душу,
П’янить черемха невпопад.
Та все ж у нім панує лад.
Я від краси аж очі мружу
У літній вар й зимову стужу
Тут затишно, мов Божий град.
Його любов’ю підливаю,
Бо із надією садив,
Відлякую горобців зграю,
Щоби зацвів, став дивом - див.
Зайдіть, вдихніть благоухання.
Найкраще зранку на світанні.
16.07.07.
***
Нам Муза вносить корективи
Як золотий зібрать пісок,
Як вимити із руд і вод
І переплавить в перспективу.
Якби вхопитися за гриву
Коня Пегаса й до зірок,
Перемогли б удвох ми Рок,
Я склав би з діамантів диво.
Щоби холодну душу гріло,
Сонету придало б респект,
Щоб обросло юначим тілом,
Щоби обрамило проект,
І з’явиться своя основа,
І труд не згинув благослова.
23.07.07.
Моя душа
В поезії моя душа:
Горіння, світло і зітхання,
Мої надії й сподівання,
Моління й літургіо-мша.
Тремтить, немов в гнізді пташа,
Чи хто почує ці благання,
Святі до лету намагання,
Крильми - словами поруша.
Повір, що в ній сади Едему,
Гіркий, важкий осінній мед.
Стає поет подібник Рему.
Нерідко гине серед cred.
Лжебрат його чатує мрію,
Щоб поховати у завії.
04.08.07.
Поезія
Словес боюся поетичних,
Бо душу зваблюють в полон,
Щоб прикувати до колон,
Щоб істин не шукати вічних,
Проблем естетико - етичних.
Народяться й підкосять стан,
Стаєш, що самоістукан,
Поміж ідей староміфічних.
В ній магія, закляття слова,
Буяння думки, мар і мрій.
Тепер, як плевели – полова,
Ніхто її не ставить в стрій.
Я від поезії здалека,
Бо в ній чатує небезпека.
06.08.07.
Сонети
Уздовж згинаюсь й впоперек,
Щоб влізти у екран сонету,
Ціню життя апологета,
Щоб берегти, що Спас „пререк”.
Я знаю, що не згідний клерк,
Йому не вгодить вся планета,
Та йду стежиною естета
У рівнодення, ніч чи смерк.
Не ворог я, та сіра маса
Найкращих топче і ковта.
Ховаюсь в тінь іконостаса,
Тут благодать хранить свята.
А ще шукаю креативу,
Бо це і корисно й красиво.
06.08.07.
***
В наш час, коли безсила мова,
Коли поезія – «мура».
Ти стверджуєш: «Прийшла пора
Обличчям повернуть до Слова».
Ти бачиш, що душа готова
Шукать коріння, навіть пра…,
У суть словесного двора
Ввійти і тут нема полови.
Тлумачить суть етимологій
І чути семантичний зміст,
Не сходить з істої дороги,
Де золотий пісковий вміст.
Ось світ з’явився й грішні Ази
Спішать до Логоса-Оази.
29.08.07.
Сонети
Ой тяжко родяться, як діти,
У серці і душі мужів.
Стають, як Божа твар із див,
Щоби з людьми погомоніти.
Летять зозулею над світом,
Немов гріхами завинив,
Ховають лик, начиння, спів.
Як їм поміж рабів зігрітись?
Живуть в надії і любові,
Щоб хтось цікавість проявив,
Повір, тепло тут в кожнім слові
І ребус, може, між рядків.
Сонет це – спалах, блискавиця.
Як зможеш з нього причастися.
27.11.07.
|