Віктор Малик, сонети. 5.12.2011 р.
Поет
Ти понад ямбом і хореєм.
Стопа – підніжжя і підстіл.
Під небом віршаря уділ,
У древній Петрі, в Набатеї.
«Едіпа» комплекс й «Ористеї»
Відсліджуєш. Ідеї бід.
Адреналін в тобі корид
І попіл сплячої Помпеї.
Ти – археолог й літописець
І філотел і біблофіл,
Збирач, словосоумістилець,
І міфотворець, весь із крил.
Знаходиш смисли, вкажеш помисл.
Тебе веде за руку Промисл.
25.01.08.
Поет
Ти твориш свій, новітній міф,
Щоби чужих навчать своєму.
Ти душу запаяв в поему,
Сховавши ключ, згубивши гриф.
Міста будуєш з букв і цифр,
Гордієві розсік проблеми,
Ти в пошуках свого Едему,
Збираєш плід із власних нив.
Ти перевіюєш жита,
В пісках злоті знаходиш жили,
Летиш повз роки і літа
І Музі віриш до могили,
А в неї тисячі таких,
Хто в літерах шукає втіх.
23.02.08.
Поет
Ти, наче сніг, летиш і танеш,
Щоб стать краплиною води.
Не бути вічно - молодим,
Бо все минає, як «осанна».
У борозну не падай рано
І не вступай в старі сліди.
За руку риму приведи,
Вважай на вередливу панну.
В словах, як забавках дитячих.
Свято – колишнє без ваги,
Стаєш смішним для світу раче,
Його не вимануть з нудьги.
Ти ріжеш самоістукан,
Щоб звабить вірних - не поган.
23.02.08.
Поет
Перемішав ти ночі й дні,
Якісь шукаєш перспективи
І правд у тернях і кропиві.
Чужий для всіх і для рідні.
В загальній радості - сумний.
Вирівнюєш, де право – ліве,
Життям не тішиш - юродивий,
Вміщаєш світ на полотні.
В руках то пензлик, то перо,
Або смичок і тужні звуки.
Заплаче скрипка, стане мло.
Чужі нещастя на поруки
Береш, щоб засвітить надію.
Ти на землі, як Ангел дієш.
23.02.08.
Поету
(за Платоном)
Легким, веселим будь й крилатим,
Натхненним, праведним, святим.
Будуй із міфів власний дім,
Воюй словами з супостатом.
Хоч ти без хліба і без хати
На Голіафа йдеш з нічим.
Надія й віра – отчий дім,
Любов тобі - сестра і мати.
Ти до паперу крила дум
Цвяхуєш владною рукою.
Зростають радість, втіха, сум,
Щоб в море виплисти рікою.
Скликай своїх на чисті води.
Бенкети Слова – насолоди.
03.03.08.
Поет
Поет – розжарений вулкан.
Себе назовні еманує,
Себе народжує не всує,
Хоча і теше істукан.
Він – Деміург і Божий план
Приміряв, як священні збруї,
Надів. Під ними шлях торує,
Не цінить чин, не бачить сан.
Стікає магмою до люду.
Хтось гріється, а щось горить,
А з часом сад тут квітнуть буде,
А поки вариться, як мідь.
Застиг поет, й свят - мінерал
Шукає в нім провінціал.
12.03.08.
Поету
Ти не шукай для себе пари
В людській пустелі.
Ти ж – віршар,
Відлюдник і першодрукар
Для слів з амброзії і чару.
Хтось посміхнеться: Це ж – примара.
Та мудрих, наче на розпал.
Повір, що ти і - пан, і - бар.
Хай хамство випускає пару.
Це – правда, що ти чудернацький,
В цім – індивід, особа – цар.
Ти любиш світ і люд по – братські,
Будуєш храм свій і вівтар.
Прийняв талан, а це - неволя,
Бо ти – підсвічник–жирандоля.
26.03.08.
Поет
Покинь цю землю і гріховність,
Бо ти – пророк і ти - поет.
Шукаєш темності в комет
Або якісь «колінця» мовні.
Розставив ятері і кловні
І ловиться у них естет,
І граєш з ним у «чет–не-чет»,
Не стільки тіл, як душ стосовно.
Ти маєш ручку і папір,
У скелях словом точиш нішу,
Не відступись від власних вір.
За Спас – Ісусом сміливіше.
І заіскриться твій талант,
Бо світ шліфує адамант.
17.04.08.
Поет
Еманувався на папір,
Словами вимостив дорогу,
Свої надії і тривоги
Резону слав наперекір.
Світ переміряв вздовж і вшир.
Твій еталон лиш знаний Богу.
Поклавши жертву на триногу,
Вогонь підніс від власних вір.
Прийми, о Боже, ці натхнення
У свій небесний вертоград,
Пісне присолоди будення.
Ти - добрий пастир вірних чад.
То ж освяти неологізми,
Нехай моя палає тризна.
02.05.08.
Пані Айстрі
(Тетяні Антонюк), вол. поетесі.
З легенд викладуєте небо,
Скликаєте байдужий люд,
Щоб вийшов врешті з халабуд,
Щоби любив не лише себе.
Взиваєте : «Людським не гребуй»,
В цім – дух, душа, життя – не студ,
Прямуй до Бога змивши бруд,
Святу твори із себе требу.
Почули сотні - ні їх більше,
Їх тисячі – Прибузький край.
З слізьми ковтали слово віще:
Ожили ріки, дебрі, гай.
Це Айстра, як колись Касcандра,
Пророчить про козацькі мандри.
02.05.08.
|