Віктор Малик, сонети. 31.10.2011 р.
Поет
Нам жереб Бог вручив поета,
Щоб маски із личин знімать,
Щоби чужу білизну прать,
Мать душу етико – естета.
За Церкву стать апологетом,
Уздріти дійсну благодать,
Людську не розрізняти стать,
І не топили віру в Лету.
Цим наживаєш ворогів
І, навіть, друг не розуміє,
Все не даєш загнати в хлів
Цей люд із роду гречкосія.
Сам без комфорту і без благ,
Та все ж тримаєш Божий стяг.
04.07.07.
Поет
Стаєш над тілом, наче дух,
Земні відкинувши проблеми.
Із лем виводиш теореми,
Чужий лікуєш й свій недуг.
Виводиш душу з суєт – пург,
На небо вказуєш нікчемі,
Ти не чекаєш плат і премій,
Із рук не випускаєш плуг.
Ти ліпиш амфори і глеки
І бачиш: не святих це - труд.
В тобі живе душа лелеки,
Не завести тебе до буд.
Ти в світі, над і під землею
Співучого шукаєш глею.
04.07.07.
Поет
Своя методика віщання
Десь там, на кінчику пера.
Дозріло слово і пора
Лягти на білість спозарання.
Поет не покидає прання,
Світ роздіває віршо–гра.
І грізна пишеться сура.
Так від зорі і до смеркання.
А ще він, наче млин – вітряк,
Все перемеле, відполовить.
Повчає люд задарма, так,
Щоби той зняв з душі окови.
Став вільним, з небом подружив,
Щоби не вмер, а вічно жив.
10.07.07.
Поет
Ти перемацав сотні тонн
І білих глин, і цих жовтавих.
Ти ліпиш посуд не для слави,
Скоріше, із –за заборон.
Ти відшукав незвичний тон,
На ньому амфори, як пави,
Стоять в шеренгах величавих,
Готові всі до оборон.
Щоб хтось не підійшов плюгавий
І не поніс на них хулу,
Рокрили крила кучеряві.
Достатньо сил вказати злу.
Що нині в змозі звоювати
Невіру, скепсис і палати.
10.07.07.
Поет
Поет пере і править душі,
Немов священик чи пророк,
Не дасть у бік ступити крок
І люд тягнуть у волокуші.
Повірте, він не є байдужим,
Для нього – ворог – лжа і смок,
Він зверху гір, морів, річок,
Ще й боре зло - Геракл стодужий.
Він – дзеркало Святої Волі.
Навчає «мудрих» і «потвор».
Це – зозуль, що не має долі,
Та в нім живий семиколор.
Дай, Боже, сили і натхнення,
Щоби не впасти в полудення.
11.07.07.
Поет
Твори. У цьому сенс життя.
Живи натхненням написання
Бо дух цей не до загасання,
Для вічності, не сум’яття.
То ж вирізняй зерно й сміття,
Навчай як можеш із старанням,
Не дай, щоб падали зарання
Незрілі колоски в гниття.
Не треба навіть визнання,
Ні слав, що пихою вагітні.
Займайся пошуком прання,
Людських утіх ще глинобитних.
Бо ти отримав дар пророка,
Не загубися ненароком.
12.07.07.
***
Пора ступати по землі,
Відклеїть крила херувима.
Все облетів натхненно ними
У темностях й ранковій млі.
Ти бачив світ в красі і тлі,
Пройшов Парижі, Делі, Рими,
Щоб на папір укласти рими.
Святе добро збирав у злі.
Хтось мовить: як це романтично -
Людське до Божого зведе.
А я шукаю правди вічні.
Спас при дверях ось – ось гряде.
То ж пам’ятай, що ми тілесні,
А в нас обителі небесні.
13.07.07.
Віршар
Ти ще гориш святим вогнем
На крилах юності бентежних.
Я ж відступив, став застережним
І запалив ліхтарик днем.
Жар вже загас, зцілився щем,
Я став у мріях обережним,
З пером в просторах я безмежних
Дружу з крилатим лиш конем.
Я вірю: він таки не зрадить,
Хоча і норовиста твар,
До Музи стежку вкаже раду.
Із нею носиться віршар,
Плете словесну павутину,
Щоб здивувать хіба дитину.
13.07.07.
Віршар
Не карай мене, Боже, за гріх.
Я людина, та ще із віршами,
Я ношуся із ними шляхами,
Не відкинуть, ні виродить їх.
До моїх хай єднаються втіх,
Я на них захворів ще від мами,
Що молилася щиро ночами.
Біл-вірші – обереги від лих.
Каюсь в тім, що не вмію співати,
(Не вкладаюся в римо–рядки),
Одіваюсь у них, наче шати,
Як слова відшукати місткі?
Поможи мені, Господе – Слове,
Прославляти Тебе в моїй мові.
15.07.07.
***
З любов’ю п’ю липневу ніч
І пещу зорі найясніші,
В вінок вплітаю літні вірші
Без алкоголю й зайвих стріч.
Немов знімаю ношу з пліч,
Як запишу ці найсвіжіші,
Здається вийняв їх із тиші,
Нанизую сердечний клич.
Перечитав не раз, не два.
Ну що ще можна доліпити?
Для богослова – свят – слова,
А інші що? Вони не – діти.
Думки не завжди доганяють,
Хутро не бачать горностая.
17.07.07.
|