Віктор Малик, сонети. 2.05.2011 р.
За Горацієм
Вірші, як подвиги царів.
Посвячений лиш знає ціну,
А інші навіть четвертину
Не чують співу піснярів.
Котрі ночами поміж снів,
Хапаються за бригантину,
Яка у вічність Божу лине
На заздрість й нуди королів.
Вірші це – подихи струни,
Що вічно буде всім служити.
Для гідних ще й благоговіти,
Як Ехо в подиху луни.
Це – дії Феба й Афродіти,
Що дозрівають восени.
04.09.98.
***
Пишу для вічності портрет,
Де фарби мостяться шарами.
Відшукуй мудрість між рядками,
Хоч ти – віршар ще, й не - поет.
О, мій омолений сонет,
До тебе довгими роками
Я йшов невірними стежками,
Щоби відчуть падіння й злет.
Хай кличе, наче срібло – мідь.
Плачі тут серця, панорами,
Тут кольори і звуки гами.
Палають тихо, все звучить.
Поет вертає до Адама.
Натхнення ловить - в щасті мить.
05.09.98.
За Горацієм
Не вмре душа моя в віршах,
Жива перепливе століття.
Глагол лікує лихоліття.
Чи - плугатар ти є, чи - шах.
Зігріти в силі бідолах,
Бо дихають, неначе віття.
Щасливий в них, хоча лахміття
Лиш вкрило тіло. А де дах?
Душа живе у них віками,
Щось мовить просить раз у раз.
Почуй її притихлий глас,
Слова заплетені вінками.
Ти ж - чоловік повір, не - плаз,
Впіймай натхнення між рядками.
05.09.98.
***
Шукаю риму, як сліпий,
Тверду дорогу під ногами,
М’який я брук стелю словами,
Стрілу чекаю із-під вій.
Холодне серце обігрій,
Хоч слово вимови вустами,
Щоби пройти поміж хрестами.
Не розпинай, прошу, постій.
Налий натхнення повний келих,
Спустись з високої вежі,
Від сліз і муки збережи,
Стань знову певна і весела.
В очах хитнулися брижі,
Поплинем разом, каравело.
09.08.98.
***
Перехворів. Імунітет
Тепер стійкий до скону.
Тримаєш оборону,
Можливо, що поет.
Стрімкий, як мінарет.
Шукаєш Купідона,
А більше Аполлона,
Щоб віднайти сонет.
Ти в силі об’єднать,
І склеїть битий посуд,
Повір, що сили досить,
Щоб знову покохать.
Хай шле Венера осуд,
Свою ти маєш рать.
08.09.98.
***
Прийміть сонет, це – дійсний подарунок.
Не згине він посеред мідяків,
Він не боїться кризових років,
Частина це - душі, її ладунок.
Його не перетравить навіть шлунок.
Він мир несе, тоді - безсилий гнів.
Сонет це – примха королів,
Це – віза Музи, Феба це – відлунок.
Слова не помирають, не гниють,
Вони живі і квасять дійсне тісто,
Святі ж нас омивають чисто – чисто,
Лікують рани, загашають лють.
У них жива, онтологічна суть,
Звисають діамантовим намистом.
12.09.98.
За Горацієм
Душа моя, краща частина
Не вмре - залишиться в віршах,
Хоч тіло розтане у прах,
Та голос не стихне, не згине.
Найтонша моя половина
Спілкується з вами в віках.
Невидна, та чуйна, як змах,
Як полум’я гріти повинна.
Хоч тіло тре час коловий,
Мов камінь точильний роками,
Святе обросте ворогами.
Поет благочестям живий,
На жар наступає ногами,
Дрижить, наче човен хиткий.
30.10.98.
***
Пишу присутність на папері,
Словами зв’язую думки,
Щоби не плутались п’янкі,
Фіксую крокви, вікна, двері.
А мрії, мов карабінери,
Охороняють дім лункий.
Тріщить круг нього лід тонкий.
Життя ... споріднене прим’єрі.
Прошитий цвяхом сьогодення,
Чи вмер я, чи і ще живий?
А думки - гризь, млин коловий:
Шлях пихи взяти, чи - смирення,
Чи пошукати вектор свій?
Щоби не впасти в полонення.
18.11.98.
За Валерієм Брюсовим
Колись і мій перечитає хтось сонет,
Споріднено проникне у глибини,
Покличе тінь із сонної долини,
Думки і мрії оживить, бо він - поет.
Розмову поведемо тет-а-тет,
Застережу від терну і шипшини
І порадіємо за дивні відродини,
Вхопивши хвіст потушених комет.
Вершин Олімпу побажаю другу,
За руку поведу серед ночей.
Позбудеться обтяжливих речей.
Митець - орач. І золотому плугу
Готовити серця живих людей.
Життя не - сонце, не пливе по кругу.
26.12.98.
***
Ти ніколи не будеш багатий.
Ти – поет, ти – людино – митець.
Не чекай ти від слави вінець,
Якщо з неба і дійсно крилатий.
Твоє слово міцніше, ніж грати,
Ти у чомусь, мов пастир-отець,
Непритворно він любить овець,
Котрим служить, як царські солдати.
Все ти робиш заради добра,
Знай Мамона для тебе, це - ідол,
Бо життя це – суцільна корида,
Що сприймається майже, як гра.
Май терпіння і прийде пора
І розтане навкруг Антарктида.
15.12.98.
|