Віктор Малик, сонети. 2.04.2012 р.
Вірші
Нема прозрінь, ні вдохновінь.
Десь заблукали запізнілі.
Я їх чекаю тиждень цілий
І володіє тілом лінь.
Тепер ось знов без благостинь.
Думки повільні, задубілі,
Рядки колючі і не милі,
Немає сили, ні волінь.
А рими путають, снують,
Як човник в кроснах: вправо – вліво.
Бердо збиває нитку в суть
І тчеться полотно ліниво.
Вірші – нужденний рабський труд,
Які поет віддасть на суд.
26.08.06.
Поезія
Не проповідую літстиль
І не хилюсь до худошколи.
Повір, я з Богом вийду з кола,
Нектар збирати без зусиль.
З лісів я вибрався і піль,
Наслухався пісень довкола.
Своє веду церковне соло,
Молюсь, щоб не торкнула гниль.
В’яжу свої драбини в небо.
В руках тримаю горизонт.
Спасатися від світу треба.
Поезія для мене – зонт.
В сонетах кинута умовність:
Думки невиразні, та кровні.
31.08.06.
Сонети
Я закохався в ці катрени,
У восьмивірші цих дворим.
Вони цвітуть, як древній Рим,
Як Різдвяна в ялинках сцена.
Паралелізми я нужденно
Скликаю, мов свою drem team.
Чи з них зведу словесний дім?
Повірю, що оце – не бренно.
І щоб довершити сонети,
До них приклею два терцети
І римами перехрещу,
Щоб не втікли, зв’яжу хвостами,
Зігрію, може, пророщу,
Щоб помістить таки до рами.
04.09.06.
Муза
Оце вчепилась, як репій,
Як дівка рудо–веснувата.
Прийшлось, завів її в палати,
Строкату Музу – вогневій.
Ти відійди, в вікні не стій,
Побачать діти, люди, мати,
Припишуть, скажуть «черевата»,
Тікай, лишатися не смій.
Ну що верзу. Ні–ні, не треба.
З тобою я на Гелікон,
Там зачерпну поезій неба.
Вщипнув себе, чи це не - сон?
Дивлюсь кватирка лиш відкрита,
Значить була свята Кубіта.
18.11.06.
2007
Поезія
Вона обпалить, як вогонь,
Стрільне, як блискавка із ночі,
Шукає люд, іде на площі,
Щоб впасти інеєм до скронь.
Лише, поете, не схолонь,
Не залишайся на обоччі,
Заглянь глибоко Музі в очі,
Тримай натхнення, наче бронь.
Лети в світи скоріше зору,
Прісну засолоди юрбу,
Ставай землею, сонцем, морем.
Буденність клич на боротьбу.
Тримаєш райдугу крилату
Зігрій парнаським вітром брата.
03.03.07.
Муза
Ти відірвала від землі
І понесла мене, як вітер.
Таємний бачу напис літер,
Що не бояться часу й тлі.
При Гіпокрені–джерелі
Пустила. Усміхнулись квіти.
Я зачерпнув, щоб воду пити,
Та зупинили солов’ї:
«Не пий, впадеш у перелесність,
Бо Муза, то - юрба спокус,
Забудеш голоси небесні,
Не вір солодшій з підлабуз».
І я послухав соловія,
Та й вже Парнасом не хворію.
06.03.07.
Поезія
Поезія – осколок мрії.
Це – метеор, комети хвіст.
Це – зліпок ще прийдешніх тіст,
Щось неземне по серцю сіє.
Полярним сяйвом душу гріє.
Якийсь у ній нетлінний вміст.
Тут дух натхненно - чисто-іст,
Що рухає її надію.
Це ебоніт вічнозелений,
В ній електричності заряд,
Стає молитвою нужденним.
Світ перевіє в рід і ряд,
Щоб стежкою не йти ізгоя
Щоб ти, душе, була живою.
06.03.07.
Вірші
Ні-ні, я їх не пам’ятаю:
Віршів, сонетів і поез.
Від них нудота й діатез -
То вечоріє, то світає.
Хвороба - це, це – круки в зграї,
Що дух викльовують із тез.
І тіло скроюють без лез.
Безкровне вже, і не волає.
Достатньо і похвал, і слав.
Я хочу ще пожить, як люди,
Підвестися з сп’янілих лав,
Бо паперові халабуди
Не гріють. Все - словесний блуд,
А всіх чека останній Суд.
09.03.07.
Поезія
Поезія це - новий світ
Чи зору кут на все довколо,
Шкала оцінок, нова школа,
Це – креатив, у вись візит.
Це – хліб насущний з Божих жит,
Калейдоскоп - це рим поспола,
Вечірній запах метіоли
І червоніння сеньйорит.
Поеза - це стежки в блакить,
Народжені міфологеми.
Не вигодуєш їх за мить.
Натхненно їх збирай в гареми.
Тут лиш зуміють зазвучати,
Як римою замкнеш за грати.
23.04.07.
Талант
Ти винен і неси свій хрест,
Який вручив Господь Владика,
Себто талант, чи крила Ніки.
Не випускай писало з перст.
Щільніше пригорни до перс,
Повір, він виросте великий.
У нім лиш херувимські лики,
Простягнеться на сотні верст.
Це – твій дзвінок, це - братське било.
До себе кличе сонний люд.
Поглянь, вже стільки пробудило.
Спішать, як птахи з всіх усюд.
Спасінь шукай й краплю тиші,
Надії й віри сміливіше.
23.06.07.
|