Віктор Малик, сонети. 29.08.2011 р.
***
Аж дух тремтить від настанов
І так - «незя», і це - не можна.
Кишеню, навіть складку кожну
Обмацали, ще й мокрий шов.
Від трафаретів в’яне кров,
Лекала душу гнуть безбожно,
Я, мов травиця придорожня,
Хтось кине камінь - я ж любов.
Ламають крила, крутять руки,
А мо..., згодитись: люди – круки.
Сльоза оживить джерело,
Що б хтось прийшов і пив вологу,
Життя спасав, очистив тло
І пам’ятав про в небі Бога.
09.02.05.
Поет
Приліг, занурився в папір,
Немов карась в зимовім стані.
У рукави ховаю длані,
Стискаю в серці вись і шир.
І сум зачитаний до дір
Вогонь чекає. Він в метані.
Образи тліють, зріють ранні,
Щоб вилитись у вогневир.
І хтось черкне старим кресалом.
Ось тут. Де іскра? Впала вдало.
Пожежа? Так – скрипить перо.
П’ють сторінки чорнильну жижу
Подайте більше - аж відро:
Проснувся – промінь в очі ріже.
09.02.05.
***
Як ухопитись за святе,
Що небо лучить із землею?
Не плинуть вниз за течією,
Собою бути, а проте...
Світ хрест витесує за те,
Що не катаєш колією,
Що перемірюєш своєю
Складне вагою і просте.
Вода в пустелі краще злота.
Свій гаман кинь, прийми ковток.
Не линь в стан пиятик і мотів,
Зроби до Бога, ну хоч крок.
І правда нам заторжествує,
Бо ти життя прожив не всує.
09.02.05.
Поет
Якщо поет, якщо від Бога,
То він в молінні, як аскет.
Із неба ширить раритет,
Шукає правд найбільш - не свого.
Біль світу – це його тривога,
Він, то механік, то естет,
Він програє за сетом сет,
Щоб радість принести небогам.
Якщо ж ти кров лиш грієш тлуму,
Чи точиш рими, чи слова,
То ти віршар і жуйник гуми
І не людина ділова.
Свій хліб шукай не на папері,
Не закривай до храму двері.
10.02.05.
Поет
(За Св. Григорієм Богословом)
Поет це – ліра, це – орган.
У нім Божественні глаголи.
Німе із ним в бесіді поле.
Цілитель - виразок і ран.
Він трощить словом істукан,
Промінням бруду в очі коле.
Загадка в нім, дорога й школа,
Бо він – сіяч небесних манн.
Але це той, хто дружить з Богом,
В котрім живий тверезий дух.
Це не – суддя, він сам – небога,
Для світу - юрод і недуг.
В його очах блакить – святиня.
Він Слово родить, як Яскиня.
12.02.05.
Поет
Живе шукає між мерців.
На зріст, як макову зернину,
Щоб відщипнути половину,
Щоби цвинтар оцим ожив.
Зав’язує у вузлик гнів,
Світ розбирає благочинно,
Себе найбільш рахує винним:
Щось міг зробити й не зробив.
Він на війні із вітряками.
Смішний забутий Дон Кіхот
Ступає босими ногами
По склу й колючках. Ідіот?
Та ні - в юродство нині грає.
Людська кепкує з нього зграя.
14.02.05.
***
«Я згоден, згоден, почекайте», -
Кричить з-за столу буквоїд,
Холодний, мов осінній лід,
Плете все користі на сайті.
Він сам в полоні – остербайтер,
Та чваниться оцім, бо - дід,
Йому би вудить рибу слід,
А то в руках свистить нагайка.
Та віжжі випали із рук
І віз летить униз по схилу.
Відчув, побачив чорний крук,
Злетів, присів на власну віллу.
І виглядає свій резон,
З дверей не видний і вікон.
16.02.05.
***
Ти мусиш мати власний кут,
Де можеш бути сам собою.
Тут мир збереш в борні з війною,
Де кед чужий не ступить й бут.
Надійним стане, наче груд,
Хоча реал пливе рікою.
Тримайсь, коли рахують грою,
Життя посеред примх і буд.
Твої підвалини й оселя
Тобою пахнуть, помовчи.
Із них ти правиш, як з Брюселля,
На сміття кинуто мечі.
Любов панує в хаті й віра,
Якщо шукаєш Бога щиро.
16.02.05.
За Йосипом Строцюком
У Вас і ритм і оркестровка,
Слова поважені на грам,
Як діти туляться до мам,
Так мислі ці в епікіровках.
Святе пронизує вірьовка,
Виводить до небесних брам,
Безпечних кличе в Божий храм,
Де душ чекає перековка.
Не сміло кличете до неба
Усіх, але найбільше себе.
З любов’ю ходите за плугом,
А мо..., щось з вірою зійде.
Тут благовістя, як попруга,
Бадьорить щире й молоде.
07.03.05.
Поет
Бо думка мовлена словами,
Стає напівправдива нам.
Бідніє без святині храм
І серце мутиться речами.
Якби слова, мов звуки гами,
Нам фальш вказали б стенограм,
Ми в барвах теж шукали б шрам,
Ржа звітувала б кольорами.
Не виставляйся напоказ,
Не всі у виграші на ринку.
Мовчання це – дороговказ.
Прозрієш ним – роби зупинку.
Любуйся, слухай, як владика.
В поета місія велика.
09.03.05.
|