Віктор Малик, сонети. 27.02.2012 р.
***
Поезія – це живопис благальний,
Що кличе нас, віщує, промовля:
«Послухай, чоловіче, ти – земля
І дихання, і звук сакральний».
«Повір, – говорить, – ти не ідеальний,
Природа хоч стара, та немовля.
Виповнюй все мистецтвом хоч здаля.
Ціну лиш мають звуки персональні».
І образ, цей німий, та поетичний,
Свідомість домальовує етичним,
Продовжить коридор до небуття.
З гармонії поллються дивні звуки,
Жде мрія з дійсністю злиття,
Немов коханці в час розлуки.
26.01.00.
За Сенекою
Більше дзвону, ніж змісту
У словах пишномовних,
Блиску скельць безкоштовних
Впалих в глину багнисту.
Чую мову речисту,
Що заманює в кловні,
Щоб засмажить в жаровні,
Уподібнити тісту.
Так боюся розважних,
А ще більше – присяжних.
Чую правду в софізмах,
Що мішають до смаку.
Гнеться промінь у призмах,
А язик, щось патяка.
26.01.00.
***
Кайдани на час швидкоплинний
Надіну я в’яззю сонета,
Дивлюсь з висоти мінарета
І чую я глас голубиний.
Я вирізню шепіт рутинний
І заздрість, як тінь на поета,
Хто світить й горить, як комета -
Для ворога й друга гостинний.
Відчує він Альфу й Омегу.
(Митця розуміє колега).
Фіксує надію і подих,
Сакральні думки викладає,
І вірить, що спиняться води,
Бо бавиться в римах, як в раї.
01.02.00.
***
Поезія, як конденсат,
Стріла енергії і слова.
Наскрізь пробити Вас готова,
У саме серце, акурат.
Це - золотий природи шмат.
Відмиті глина і полова.
(Ціна зростає, якщо нова).
Це – крик душі, убрусо–плат.
Уміє крила приростити,
Якщо ти чистий і святий,
Вона правдива, наче діти,
Бджолиний медоносний рій.
Проникне в серце дивним болем.
Втішає, пестить, рве і коле.
26.02.00.
***
Вірші ростуть, немов гриби,
Та навіть двох немає схожих.
Слова – прозріння, притчі Божі
Не зрозуміть без боротьби.
Доводиш в них щось сам собі,
Думки погані чи хороші.
Із букв складаєш вправні соші,
Коли в любові чи в журбі.
Мистецтво, мов жона ревнива,
Воно – дозріла хлібна нива.
Від званих вимолить офіри.
Це для реалій паралель.
І згине кожний в нім без віри.
«Egо» – Нарцис, а також Лель.
09.03.00.
***
Ох небезпечний цей талант.
Прошу, затихни в піснеспівах.
Твої слова сприймають криво,
Хоч їх зав’язуєш, як бант.
Шукає вади дилетант,
Вкусити хоче Боже диво,
Все надувається чванливо,
Та не блистить, не діамант.
Змирись, сховайсь у власну тінь.
Не зруйнувать гучних склепінь.
Із образів будуй драбини,
Нехай вони сягнуть висот.
Це – материнські пуповини,
В них кров жива – не мертвий грот.
01.04.00.
2001
Муза
Ти - свічка воскова, церковна.
Гориш, та запалюєш гріх,
До Спаса ведеш, не - до втіх.
В очах зріє віра верховна.
В словах і ділах молитовна
І чиста, немов перший сніг,
Готова вклонитись до ніг
Сестра моя єдинокровна.
Заснуть при тобі не можливо.
Покажеш де праве, де ліве,
Поманиш до себе перстом,
Під руку підхопиш щасливо.
Звучатиме Божий псалом,
Хоч світ щось бубнить вередливо.
26.01.01.
За Кост. Бальмонтом
Навчись творить з найменших крапель.
Тобі Господь талант вручив,
Знайди премудрість серед нив,
Візьми перо, папір і табель.
І образ ніжний, наче штапель,
Клади на римовий курсив
І душу приліпи до див,
В них блиск гнучких дамаських шабель.
Дивись бджола пливе в нектарі,
Сідає сонце в кіноварі,
Блакить з’єднала землю й твердь.
Храм світу чинно затихає,
Стомилась врешті круговерть,
Додому люд, немов до раю.
29.01.01.
За Волод. Гетьманом
Ще бродить по світі Cальєрі.
Злосливий – де чисте й красиве,
Сліпий, бо не бачить де диво,
Бо днює й ночує в папері.
Талант в притаманній манері,
Мов люстро якесь неправдиве,
Потопче, поб’є вередливо.
Закрий привідчинені двері.
Він сіє сліпу недовіру.
Під ноги не кидай офіру,
Не бийся пташам над брехнею.
У - нього хвороба, мана.
Ще вище злети над землею,
Вважай – не піднятися з дна.
29.01.01.
***
Лиш книги говорять роками.
В них голос застиглий поета.
Вони - муедзин з мінарету,
Що кличе до Божої брами.
Вважай добрі книги братами,
Немов невдавана монета.
Із них виростає планета
У душах й котра під ногами.
Папір у них не червоніє,
Дає – вибирає надію.
Як правду і кривду різнити
І шифри знайти в сторінках?
Ходім за Христом, наче діти,
Де віра, любов, ну і страх.
16.03.01.
|