Віктор Малик, сонети. 25.07.2011 р.
***
Ми то - прості, то – гонорові,
Повірте, не шукаєм слав,
Як князь наш древній Святослав,
Бо ми святим служить готові.
Ми сперлися на Божій мові,
Ступаєм з нею між Варрав.
Ні – не несем на переплав.
Бо має Логоса основи.
За кожне слово буде суд,
А діло... висіють із руд.
Чужого не шукаєм хліба,
Хоча би свій зуміть ковтнуть.
А тут ще й мед у сотах й риба.
Знайшли в кінець Христову суть.
08.10.03.
Поет
Не викорчую власний сад,
Свою не поруйную вежу,
Перемірять не стану межі,
Щоб квітував забутий лад.
Свій поливаю вертоград,
Не уподібнююсь папежу,
Як волхв, за небом Божим стежу,
Щоб не згубитися між вад.
Труджусь, молюсь і добродію,
І вірою, й любов’ю гріюсь,
Я за Христом спішу по світі.
Не зупинюсь на півверсти
Алергізую в розмаїтті,
Та хрест свій мушу я нести.
18.10.03.
***
Вірші, мов спогади царів.
Заглянь під кожну букву й кому.
Можливо, тільки бачиш втому,
Знайди ще щось собі між слів.
Ти відшукай Фавор й Хорів,
Хто в гробі, у чиїм, в якому.
Тут назбираєш друзок грому
І спалахнеш в пітьмі між днів.
Тут мова образів і міфів,
Тут зло викривлюється стиха.
Красу засвітять і мораль.
Любов і віра визрівають,
Одухотворена мораль.
Стежки проводяться до раю.
22.10.03.
***
Старієм, стигне в жилах кров,
Відлопотіли вже Пегаси.
В очах частіш – іконостаси
І каяття відкрився схов.
Рука спішить до хоругов,
Шукаєм в небі Божі траси,
Причетні до Голгофських пасій,
Стаєм подібними до сов.
Хоч осінь чесна – не тривала,
Час інсультів й сердець завалів.
Тремтить, як лист, тілесний стан,
Горбатиться душа безкрила.
Лиш розум креслить й кроїть план,
Шепоче досвід: стій безсилий!
23.10.03.
***
Слова поета – дивне пиво,
Це - піна хвиль, це – фіміам,
Коли хорей пройде чи ямб –
Упорядкують шлях на диво.
Так ніжно, лагідно, красиво
В кордонах паперових рам
Затихнуть хаос і бедлам,
Колоситься достигла нива.
Співець, як лікар, як пастух,
Словесну випаса отару.
В роботі, не ржавіє плуг,
У плині холоду і вару.
Не просто підібрати ключ
До багон, прірв й байдужих круч.
23.10.03.
***
Коли тумани й біль прийдуть,
На шлях мій, сіється тривога,
Присутність всюди чую Бога,
Молюся. Він засвітить путь.
Беру папір й шукаю суть
Пером. Побачу світу роги.
Гріхам відріжу руки й ноги,
Бісівську відкупорю муть.
Століттями пройдусь бадьоро,
Ковтну нектару й піфій чад.
Моря обмацую і гори.
На міць перевіряю град,
Щоб слово народити стисле
І плинуть в спокої, як Вісла.
23.10.03.
***
Ти все чекаєш мецената.
Повір, ті канули часи.
Вогонь в собі не загаси.
Ночує Муза у завзятих.
В похід з пером, немов солдати.
Пустелю й багна поміси,
Шукай натхнення і краси,
Господар будь своєї хати.
Не змішуй бізнесу й сонета.
Горить короткий час комета.
Лишає в темнім небі слід.
Зависни жайвором над степом
І розтопи свій власний лід,
Бо ходимо під чорним крепом.
27.12.03.
2004
***
Ховаюся у дім фантазій,
У тінь із візій і думок,
Зробити хочу власний крок
Поміж Європ і різних Азій.
Не зачепись на перелазі, -
Я чую голос сторінок:
Очастий Врубель, більше Блок
Мені нашіптують наразі.
Брюсов і Бальмонт й Сіверянин
З Волошиним мантачать грані,
Щоб показати, що не те
В мені, й навколо бовваніє.
Кинь суєту, тримай святе –
Виклепуй суть й свою замрію.
10.01.04.
***
Поет – струмок, збирач води,
Єднач краплин роси й туману,
Щоб допливла до океану
Криштальна юнь без бороди.
Він – бджілка, жадна на меди,
В красі шукає Божу манну,
Із слів складає ікебану,
Щоб розтопити в нас льоди.
А ще – він скульптор і коваль,
Він сни тлумачить, лине в даль,
Щоб словом люд одіти вбогий.
Віршар стає, як римо–звук,
Сніги розчищує з дороги,
Завжди в напрузі, наче лук.
12.01.04.
Поет
Поет під струмом, як ліхтар,
Пітьму розхитує і тіні.
Десь в майбутті, у ворожінні,
Як жрець, як шаман – цей віршар.
То по землі, то в тлумах мар
Вимірює часи осінні,
В Голгофському хрестонесінні
Збира гірко-солодкий пар.
Стіну довбе нерозумінь,
Немов свіча для поколінь.
Сучасне кпинить і хизує.
Він, дійсно, блазень – скоморох,
Та топче все ж життя не всує,
Росте й мудріє, наче йог.
18.01.04.
|