Віктор Малик, сонети. 25.04.2011 р.
Митці
Ви – обранці богів прадавніх,
Ви – центри всеньких перехресть,
Людське сумління ви - і честь,
Думок владики повноправні.
Це - не слова гладенькі, вправні,
І - на бравада, і не - лесть.
Це – крик душі і благочесть.
Ви – будівничі душ неявні.
Слова пронизані в намисто
Стають прикрасою з прикрас.
Викладачі незнаних трас.
Ви – молоде пасхальне тісто,
Ви – чорнозему кращий пласт,
Ви душі пишете начисто
11.03.98.
***
Не для похвал пишу вірші
І менторства в них не шукаю,
Я думкою броджу по краю,
Збираю спокій для душі.
Прошу, на мене не гріши,
Бо величчю ще не страждаю.
У них моя частинка раю.
Чужим – зимові комиші.
Порівнюю непорівнянне,
Прискорюю часу ходу,
Розпалюю вогонь в льоду,
Оплакую я поле бранне,
Обитель зрю Христову горну
І Церкву теж Свято – соборну.
15.03.98.
За Платоном
Будь крилатим, легким і священним,
Якщо справді речеш: я – поет.
І пиши, мов до Бога, сонет,
Будь в словах і думкам благогенним.
Слово лишиться звуком небренним,
А життя, мов відіграний сет.
Не розмінюйсь до мідних монет.
Буть правдивим – не бути приємним.
Ти – вождь мудрості! Більше – отець!
Ти породжуєш чада духовні,
Ти словесні заглиблюєш кловні,
Ти до Бога подібний творець,
Бо загадок слова твої повні,
В них живий розуміє, що мрець
23.03.98.
ЗА ГОРАЦІЄМ
Смерті весь не скорюсь,
Не западе в імлу частка краща моя
Горацій
Смерть не кине мене у імлу,
Бо душа і священна, і вічна.
Це – частина мене естетична,
Що служила добру, а не злу.
Ні, вона не загине в пилу,
Бо живе жертва Євхаристична.
Це мелодія лине музична,
Котра спокій несе, не хулу.
Пам’ять скресла, вітають думки,
Піднеслося спустошене тіло,
І на попіл зотлівши - ожило.
Знов слова, мов співучі струмки.
Обнімаю усіх я дбайливо,
Хоч не бачать мене земляки.
24.03.98.
ЗА ГОРАЦІЄМ
Создал памятник я литой бронзы прочней,
И царственных пирамид выше поднявшийся
Гораций
Мій пам’ятник не з бронзи і заліза,
Та на землі він вище пірамід.
Сіль не страшна, вода, мороз чи лід.
Сучасність квола і прийдешність сиза.
Я у душі святого книгогриза
Веду розмову про гріховний рід,
Про каяття і уникання бід,
Довготерпіння у життєвих кризах.
Поети не вмирають назавжди.
Пішли на час, щоби спочить тілесно.
Вони поля нам засівали чесно
І спраглим літом винесли води,
Коли ж за люд терпіли муки хресно.
В блаженні, вірим, вселяться сади.
24.03.98.
ЗА Є. БАРАТИНСЬКИМ
Мій хист малий, не голосистий,
мій спадок, та я живу й не хочу забуття.
Євг. Баратинський.
Мій хист малий, не голосистий,
Я не шукаю в світі слав,
Бо вирізняю мрію й яв
І бачу береги багнисті.
Лиш словеса натхненно – чисті,
Немов намисто, я низав,
Хоча коханій не співав
Оті святі жаданні вісті.
Всю муку млості і терпінь
Я вилив на папір правдиво,
Сплітав сонет сумний на диво,
Поміж тривог й нічних молінь.
Прийми мій сум, моє огниво,
Не потопчи моїх горінь.
10.08.98.
***
Це для усіх добро і зло.
Краса турбує лиш поета.
Піймати мить, коли комета
Запустить в небо чересло.
Відчуть небесних рік русло,
Або землі живі тенета,
Збирати образи - монети
І не схилять митцю чоло.
Не кожний відчуває спів,
Сріблясті витоки печалі,
Затишшя в хижі, а не - в залі,
Пустелю посеред морів.
Реальність чути поміж снів,
Шукати змісту в криміналі.
10.08.98.
Ліра
Цю силу в ліру влив Орфей,
Він чарував природу грою:
Струмки спинялись під горою
І птах, і звір німів в час цей.
Вона святіша від речей.
Ворожить постаттю стрункою,
Всіх вабить пружною ходою,
Мов спів Сирени для людей.
Та все ж не кожний свідчить спів
І подихи оці пророчі,
Сакрального не бачать очі
Поміж запалених вогнів.
Для друзів, також ворогів
Я ліру теж несу урочо.
11.08.98.
***
Живу, неначе у полоні,
Я – добровільний Музи раб.
Засмаг, згорів, немов араб,
Ланцюг тримає на припоні.
Обмежила поета в зоні,
Насипала мінливих ваб,
У римах зміряла масштаб.
Життя – вокзал... як на пероні.
Любов це – гребінь, піна хвилі,
А смуток, як основа, низ.
Горю тобою, наче хмиз.
Все ж почуття, як світ, премилі.
Ми двоєдині, значить, в силі,
Мов парус і натхненний бриз.
12.08.98.
|