Віктор Малик, сонети. 24.10.2011 р.
Поет
Дощ – рій із кришталевих струн.
Якби лишилися живими,
Почув би пісню, ритми, рими
І малахіт уздрів би врун.
На небі хмар спинивсь табун
Вітрами зманений чужими.
Сльозить і краплями гіркими
Земний вмивається ласун.
Як з решета полився рясно.
Радіє люд і Божа твар.
Поет смикнув й для себе прясло.
З дощу городить щось віршар.
І линуть звуки паперові.
Адреналін шумує в крові.
08.03.07.
Поет
Чекає він святих прозрінь,
Щоб словом світ добудувати,
Щоб Деміургом мовним стати
Без кровотеч і потрясінь.
Світ одіва у власну сінь,
Нашив одеж із краму й вати.
Все в уніформах, як солдати,
Без них цей світ – лише курінь.
На речі всі – ключі й відмички.
Куди не кинь лиш сакрамент.
Сам без регалій, навіть лички
Не змайстрував, не взяв із рент.
Він над Вселеною, як птах,
У піні, шумі власних браг.
10.03.07.
Поет
Він імена, немов Адам,
Дає навколишньому світу.
Він Джомолунгму зрить, одіту
Й нагу поміж щілин і ям.
Будує свій вівтар і храм,
Навчивсь кумири з міді лити,
Кохає істукани–діти,
То - скульптор, то гуру - імам.
Не - самовит, а Боговитий,
Складає скельця битих шиб,
Збирає промені розлиті,
Щоб освятить зіпрілий гріб.
Він – і різець, і - Деміург.
Несе весну в долину пург.
12.03.07.
Поет
Він промені, немов лупа,
Зв’язав у фокус, воєдино,
Вогонь викрешує невпинно,
Бо хтось зігрітися чека.
Перев’язав свого снопа,
Сутужить і несе уклінно.
Він має хліб, жита насінні,
Його сонет – свята копа.
Черпає словом мудрість світу,
Гаптує римами папір.
По всіх морях подібний бриту
Збира тривоги, радість, мир.
Поет – пророк несамовитий,
Перемішав зиму і літо.
23.03.07.
Поет
Я під пахву хапаю слово,
Щоб ним заполонить серця,
Ношуся з жеребом жерця,
Щоб святості долити в мову.
Шукаю в ній живу основу,
Що йде від Сина і Отця,
Збирати дух – мета митця,
Вказати Логос - Боже Слово.
А ще єднать цей світ любов’ю,
Який волає: « хочу жить»
Хай причаститься Тілом й Кров’ю,
В добрі відродиться за мить.
Енергію збираю в звуки,
Щоб брата взяти на поруки.
09.03.07.
Поет
Поет чека дощі весняні,
Що не колючі, не терпкі,
Життя, що гріють залюбки,
У Промислі, у Божім плані.
То ж простягни спітнілі длані
І відволожаться роки,
Повір і проростеш взнаки -
В цім істина й рубіж останній.
Бо ти живе, святе творіння,
В тобі безсмертя і любов.
Для чого гонишся за тінню?
В Чертог не входять плоть і кров.
Навчись тлумачить Божі знаки,
Це ж не дощі – волошки й маки.
09.04.07.
Митець
В тобі уста й душа поета.
Ти сплетений із тисяч рим
Єрусалим у серці й Рим.
Цей мікрокосм – уся планета.
Страждаєш долею естета,
Вмістив проблеми всі окрім
Матеріальних - dream–a–team.
Не відчуваєш їх, нестети.
Та в цім митець і в нім від духу,
У нім енергії клубок.
Все кличе сонний світ до руху,
До небезпек, це явний крок.
Собі нічого – має крила,
Адреналін для нього сила.
10.04.07.
Поет
Неізреченні ще глаголи
У серці носить свят поет.
Уяв і споглядань естет.
У нім добро й краса Посполи.
Очастий сокіл, ясночолий
Нудоту нищить сірих вет.
Він власноручно мінарет
Підносить в небо в ритмах колом.
Прострілена за всіх душа
І серце болем кровоточить.
То літургія в нім, то мша,
Бо любить кожного охоче.
Лікує Логосом недуги,
Життя готов віддать за „други”.
23.04.07.
Поет
Поет це – дар. Хто дружить з Богом.
В руках того гончарний круг.
Він ліпить світ і свій недуг,
Щоб лікувать себе самого.
У глині серце, руки й ноги,
А сам, що Божий Деміург.
Нашестя розвіває пург,
Щоб всі ставали, наче йоги.
Це він – цівкар, свою сопілку
У змозі волею створить,
Пульсуючу небесну жилку,
Себто талант, зросте за мить.
Не загубись, бо ти ще в світі,
Засвідчи хрест бузку в суцвітті.
23.06.07.
Поет
Я письмена кладу в рядки
Чи сію в борозни, хай сходять.
А мо… сторицею народять,
Щоб син збирав врожай місткий.
Думки свої проставить в стрій,
Знайде у морі переброди,
Батьківські відшліфує оди
Чи з ними творчо вступить в бій.
Заколосилась Божа нива,
Утіха в ній свята зросла
І стало видно право – ліве,
Живі знайшли перевесла.
А поки звуки, букви, рими
На біл-папір кладуться зримо.
30.06.07.
|