Віктор Малик, сонети. 23.04.2012 р.
Поезія
Прийшли часи, коли слова
Ваги не мають, смислу, міри.
Ніхто нікому вже не вірить.
Схилилась, никне хоругва.
TiVi повиставляв права,
Стоптав любов, святиню, щирість
І люд зажив, неначе в тирі,
І кров рікою потекла.
Ось - літері живі, зористі
Сплітають в вервиці німі.
З них вчора сяяло намисто,
А нині стулені, сумні.
Душа мертвіє, слово, діло
І в мить під серцем заболіло.
16.07.08.
Поезія
Поезія це - джерело.
Пульсує із глибин - безодні.
Нас очищає до сьогодні,
Брутальність, омиває й зло.
Цей дивоцвіт – священне тло,
В нім правда і відсутні збродні.
Всі дні у нього великодні –
Адреналін, тому й не мло.
А ще це – пам’ять родоводу,
Геносліди кохань–страждань,
То ж приголуб натхненну воду,
Розтопиться гріховна брань.
І зцілить тіло, думку, душу.
Я Словом лікуватись мушу.
23.07.08.
Поезія
Я в ній воскресаю, живу,
Себе в сотий раз відкриваю,
Я Словом печуся і раю,
Щоб втриматись з ним на плаву.
Його підніму хоругву,
В нім віра моя й обичаї,
Вона красивіш горностая,
Я вкрию їм плечі й главу.
Стоптали і кинули в діл
Страждальця волхва чи поета.
Сиріє стриножений стіл.
Ліхтар осліпили естети.
Ні – він не помер від Отелло,
Німим став, немов Філомела.
23.07.08.
Поезія
Вона в тобі - насіння Слова.
Вклади в папір дозрілий плід,
Бо ожива, як ебоніт,
Торкни лиш поглядом основу.
Відсій нечисте і полову,
Розтане шкарлупа, як лід.
Прикрий святе і чисте від
Очей презаздрих. Всунь до схову.
Нехай ще хтось пройде стезею,
Що в джунглях в радостях просік
І може визнає своєю,
Бо він – творіння – Чоловік,
Що смисл шукає, а не - вісті,
Іде до Бога щиро–істо.
13.08.08.
2009
Вірші
Я випасаю їх по горах,
Лісах, пустелях і степах.
Субтильні, мов небесний птах.
На них весь світ долаю скоро.
Або ж засію по полях,
Нехай зростають у покорі,
Злакують. З часом у коморі
Чи на папері для уваг.
Переберу, перерахую
Свої отари, корці жит
І пересвідчусь, що не всує
Долав моря, як впертий брит,
Щоб недолугий похвалив
Мої турботи стад і нив.
12.01.09.
Натхнення
Як це натхнення на папір
Покласти? Ні – намалювати?
Як слово вільне зграбувати,
Не відпустити ввись і вшир.
А, може, все – таки повір.
А мо…, в тобі його пенати?
Все переважу на карати
І Муза прилетить з – за гір.
Таки прилине погойдати
Твій утлий човен у думках.
Ти ще живий – не з піни й вати,
Пиши і визволь слово з браг.
І хтось чудний цей смак відчує,
Тоді твоє життя - не всує.
08.05.09.
Про поезію Т. Шевченка
Він не кричав. Без декларацій.
Дружив із Музою як вмів
І тихо павутину плів
З надій, жалю і різних рацій.
Не уявляв без Спаса праці,
Мозаїку складав із слів.
До нині сяє дивом – див
Поміж і осуду й овацій.
Письмо живе, неначе вчора,
З’явилося із-під пера.
Скликає: залишіте нори,
У храм збиратися пора,
Бо там свята й людські ідеї.
Людину виростять з пігмея.
25.05.09.
Талант
Не будь сміттям поп - технологій,
Або наживкою для риб.
Не забувай: найменший з триб
Найскоріше крутиться – він логік,
А ти - мастак. Горшки не боги
І не святі, а люд між диб
На круг поставить: диб і диб
І… з глини родиться не вбогий.
Нехай талант твій зацвіте,
Засвітиться, як скло - веселка,
Щоби намите і пусте
Сплило, лишилось лиш люстерко.
Не попускай, нам віжжі Спасе,
Щоб не загинути на трасі.
25.05.09.
Поезія
Обурення народить риму
І вірш приляже на папір.
Поет тоді сягає зір,
До Феба правди все нестиме.
Горить він маячнями тими.
Поміж профанства і невір,
Все хоче освіти шир,
Вказать на Божі херувими.
То ж зачепи адреноїда,
Хай пише щось і тлуст не спить.
Хто з словом, той, немов, сновида.
Поезія, як ненасить.
Співець люд творчо полікує,
Запрягши помисли у збруї.
31.05.09.
Поезія
Поезія – моя офіра,
Молитва, жертва із благань,
Моє палання поміж бань,
Любов, надія, проста віра.
Що хтось таки відчує сіре
І відшука криштальну грань,
Побачить Рай - Дугу до знань,
Святе знайде у струнах ліри.
Мої слова живі і щирі.
Бо в совість зрив і телескоп,
Скликав до благовість по мірі,
Вогонь засвідчував між злоб,
Був поряд з голосом сумління,
Терпів від слів і від каміння.
24.06.09.
|