Віктор Малик, сонети. 23.01.2012 р.
Поету
Вже зупинися, відпочинь,
Наплів достатньо павутини.
З’явився якось самочинно,
Тебе земля відчула й синь.
Повір, твоя не згине тінь,
Не висохне, подібно піні,
Ти пам'ять вклав в серця гостинні,
Її не доторкнеться тлінь.
Хіба Господь не бачить дії?
І навіть думки і слова
Зафіксував святі і злії,
Твої обов’язки й права.
Не гарячкуй, бо все на світі,
Повстане перед цим на Звіті.
09.05.09.
Поет
Збираєш образи і тези,
Щоб грітись, киснути від дісь.
В надії, що таки колись,
Хтось вод нап’ється від імпрези.
А він все ковзає по лезу,
На вістрі, раниться наскрізь.
Не покидає тіло гризь,
А душу що? Надрозум, безум.
А він творить, радіє слову,
Приречений бо - балагур.
У тексти вріс по самі брови.
Ну що тут Вій? Він – зріз культур.
Зайдіть в його святу оазу
Едем відчуєте відразу.
16.05.09.
***
Я сію чисте сім’я льону,
Щоб мати тук і полотно,
Із генів з’явиться воно
І дочекаюся вісону.
Я поспішаю – не резонно:
Не тер, не прав на волокно,
А вже рахую за майно,
А правда тчеться монотонно.
Так і душа збирає волю
І ліпить свій природній світ.
І щастя родиться із болю,
Як купина – багон з боліт.
У креативі і терпінні,
Зростає мудрість і горіння.
23.05.09.
Поет
Ти бачиш вище, глибше, далі.
Людських резонів - санітар.
Ти сам – незведений вівтар
В пастушій буді й царській залі.
В тобі вогонь і слова чар,
Тривоги радісні й печалі
І нечисть в серці і коралі.
Тебе не звабить гонорар.
Гріхи фільтруєш всього світу,
Відчув амброзію й нектар,
Простолюд для тебе – Божі квіти,
Бо ти - священик і вівчар.
Ну що ці заздрі й недолугі,
В яких одібрані Поп-Руги.
25.05.09.
Поет
Ти ватру палиш надто рано,
Коли ще спить байдужий світ,
Бо щось творити - в тиші слід,
Коли дрімають думи бранні.
Збереш в душі небесну манну
Від трав, лісів і від боліт.
Повір, - й невір розстане лід.
Ступай у небо невблаганно.
Про правду і гріхи речи,
Неси в собі глагол Господній,
Світи, як свят-ліхтар в ночі,
І завтра, і напередодні.
Тобі Христос вручив ключі,
То ж відмикай серця холодні.
25.05.09.
Поет
Прийди і пальни із туману,
Немов гвардійський міномет,
Нехай здригнеться навіть швед,
Як і широке поле бранне.
Бо генетично-невблаганне
Життя відтворить власний лет.
Скоріш, аніж на мінарет
Спішить мулла скликати рано.
Хай молиться тужавий люд,
Відчує у житті резони;
Неси свій скарб, не плач, не нудь.
І пам’ятай про «время оно»,
Бо ти - віршар, ти – вузлик Божий,
Тому у кожне серце вхожий.
25.05.09.
Поет
Талант без совісті і міри:
Митця лиша останніх сил,
Спихає жертву до могил
І благоденствують не щирі.
А той зігнувсь, як раб, від віри,
І тягне плуг, як кінь чи віл.
Культі лишилися від крил.
І замість свята – будні сірі.
«Талант – це кара», - зрік поет.
Як згоден з Вами я, Євгене!
Наживка рибам, а не злет,
А якщо й це то лиш на сцені.
Хвилинку. Ручку і папір.
Я – цар, я - медіум – факір.
29.05.09.
Поет
Ти знову топчешся довкола
Лукавих слів, і жестів й мім,
Та ти таки ж не херувим,
Твоє також фальшивить соло.
Не будь педантом, це не - школа.
Не можуть ці вмістити Прим,
Бо кожен з них із візій й примх,
Не лине вверх, а ходить долом.
Ти їм про рими і про Рим.
Ці ж мають пристрасть на увазі.
Ну що їм Крим, що був Кірім,
Стежини не цікавлять блазі.
Подай же, Боже, радість тиху,
Щоб нас усіх минуло лихо.
29.05.09.
Поет
Я глину мну. Свою їй силу
Віддав. І розум, і талант,
Та я також не адамант
І гнуся більш, коли без діла.
Ну що душа одна без тіла?
Це – дух, це – спогади, як ант.
Лиш власний ген – не обскурант.
Твоя це - кров, потуга, жила.
Звільнись від думи – народи
Свій образ, дивовиж - ідею.
На світ цей Божий приведи
Свою потоптану Помпею.
І порадієш, як дитині,
Бо ти поет і ти – невинний.
29.05.09.
Поет
Все помічав, збирав у кошик,
Щоб викласти на Божий стіл
І кожний в міру власних сил
Своє знайти для серця зможе.
Покласти у Прокруста ложе,
Тесати, різати між діл
Допоки вигасне етил,
Людське відкине, узрить Боже.
Свої думки несу на ринок.
Цю правду скрашену в словах.
Я не боюся мій це вчинок
І кожна голова - права.
Я згоден, дійсно провокую,
Щоби життя пройшло не всує.
29.05.09.
|