Віктор Малик, сонети. 21.11.2011 р.
Поет
Його біда, що він поет,
Що бачить вдень, де інші – сови,
Гармонію із світу ловить,
Що люд прийма за вінегрет.
Властивий зводить мінарет
І гени чує й ритми слова,
Шукає кодову основу,
Де букво–звук і префікс - пре…
Переживає глибше, тонше,
Не меркантильний маргінал,
Він - патріот, він - син, а отже,
Гризеться, любить, бачить шал.
Свої склада рецепти – ліки,
Щоб дарувати їх калікам.
01.12.07.
Поет
Він не - поет, він - проповідник,
Він не за Вас, а за Христа.
Життя читає із листа,
Бо це його, це ноти рідні.
Поля зволожує безплідні,
Глагол вкладаючи в уста,
Ховається у тінь Хреста,
Коли зеніт і смалить південь.
Він відкриває двері храму,
Скликає: Тіло й Кров прийміть,
Цим розтопіть сімейну драму,
Бо жити мо…, лишилась мить.
Спинились тільки одиниці:
Багаті небом, тілом ниці.
01.12.07.
Поет
В душі твоїй святе віконня,
Небесний промінь, Божий дар.
Ти біля люду, як вівчар,
У очі дивишся з безсоння.
Світи вимірюєш бездоння,
В словах, як завойовник - цар.
Ти хрест терпиш і студ, і вар,
Ранимий каркіт гайвороння.
Імпровізуєш свій експромт,
Здоровиш, наче aqua vita,
Завжди в твоєму серці фронт.
На нім також навчився жити.
Віршар й твоє тримає щастя.
Повір - сторицею воздасться.
01.12.07.
Поет
Ти багатієш з сонця й вітру,
П’єш мед й нектар з сріблястих рос,
Вагітний від метаморфоз,
Соромишся, як сніг від цитру.
Ти Магомета мириш й Митру,
Виймаєш блискавиці з гроз,
Стаєш гнучкішим літніх лоз,
Із слів вимощуєш пюпітру.
Ні, не поеза – поесія
В тобі. Ти образами сієш,
Крилатий ангел цей віршар.
Вогонь викрешує з каміння,
Щоб запалити ватру. Й чар
Вказати у словосплетіннях.
03.12.07.
Поет
Він всесвіт в образ одіває,
І оживляє мертвий світ,
Шепоче, наче ворожбит,
До Логосного кличе раю.
Він мову дерева вітає,
Електризує ебоніт.
Словесний зводить лабіринт.
Хто ввійде, той не знайде краю.
Він сам, як образ – Божий дух.
Лікує мантрами недуг,
Всі еталони переважить,
Шукає власний, ліпить з дум,
Вимощує життя із вражень.
Хіба його сприймає тлум?
03.12.07.
За О. Гончаром
Пишу для тих, хто хоче думать.
Олесь Гончар.
Нам мало думать, треба жити.
Людина – раб, а, може, - звір.
Безсила, вибилася з вір,
Сліпа, за це всім платить мито.
А їй би вчасно сіять жито,
Тобто - життя, уздріти мир
І Божу правду, вічність, шир,
Та царство неба – вічне літо.
Ми Дух Святий зберімо в груди
І відірвемось від землі.
Ми – «чоловіки» - любі люди,
Ми вічні, не загинем в тлі.
Подібні станьмо древнім русам,
Які ходили за Ісусом.
06.12.07.
Поет
(За Є. Маланюком)
Господь скарав тебе талантом,
Щоб спокою не мав й на мить.
Хай серце правдою щемить,
А ти стискайся адамантом.
Все ж відчувай себе Атлантом,
Збирай небесну ненасить,
Навчай себе і інших жить,
Поміж Платоном будь і Кантом.
Ти – Деміург, ти – креатив,
Ти – образ Божий і подоба,
Здається, виплетений з слів.
Ти - рим і алегорій проба,
А ще ти – мудрість притч – метафор,
Мов миро і вино із амфор.
07.12.07.
Поету
Відчув прилив адреналіну,
Схопив у руку олівець,
В світи полинув навпростець,
Знімати маски і личини.
Чомусь не тягне на руїни.
Тут не - сіяч поет, не - жнець,
Тут необхідний панотець,
Щоб плач затихомирив чинно.
То ти в палаци до царів
Навчати мудрості готовий?
Пильнуй, щоб голос твій царів.
Замовк, злякавсь. Кому це слово
Потрібне в паперовий час.
Все ж пропагуй, іконостась.
07.12.07.
Віршар
У цім ні користі, ні шкоди:
Пиши, малюй і креатуй,
Повір, не випряжеш із збруй
Загалу. Не змінить природи.
Сонети це - вірші чи оди?
Ой помовчи, не репетуй,
Пливи, тримайсь, втопився буй
Із-за штормової погоди.
Стаєш, як птах у плямі нафти,
Не полетіть, не подолать,
А ще недавно з небом грав ти.
Надіявся на благодать,
На допомогу від людини,
Що йде шляхами благочинно.
07.12.07.
Поету
Звільнися від словес дозрілих.
Їх народи, як жінка плід.
Твої в них вежі і опліт,
З любов’ю вибудовуй віллу.
В них душу вклав свою і силу,
Вони - багон, що між боліт.
Лікують, звісно – дивоцвіт
І пахнуть - користуйся вміло.
Із часом кріпнуть, підростають.
І чудо… ти на вишині,
І хто назве це садом-раєм,
Ти ж зарахуєш до рідні.
У них непослух по природі.
Ти ж постарів і рідко родиш.
08.12.07.
|