Віктор Малик, сонети. 20.02.2012 р.
***
Поезу доторкни, немов струну,
Поллється звук святий, дивноголосий
І усміхнеться, мов на сонці роси,
Залишить в серці радісну луну.
Відродить мрію плекану, ясну,
Мов лан запахне дозрілоколосий.
Світ образів співців на крилах носить,
Хто загляда в симфонію лісну.
Відчуй її вустами, серцем, вухом,
Розтань, немов весняний сніг в воді.
Думки нехай шумують молоді.
Крокують ритм і рима полем, лугом.
Життя відкрий загорнене в слюді.
Зірви чадру тобі властивим рухом.
27.12.98 р.
1999
***
Поезія – це музика словесна,
Архітектура, котра вміє говорить,
Цей живопис сміється, плаче чи кричить,
Це – мова ангелів, хоча й тілесна.
Вона страждальна, наче мука хресна,
Століття і часи все з’єднює за мить,
Логічним образом заповнить ненасить,
Вона, мов повінь, у натхненні чесна.
Оздоблює поету сіро - смутні дні,
Щасливим творить бідного в безладді.
Він в римах, ритмах, ніби в летаргічнім сні,
Химери ліпить все у самовладді.
Мелодія звучить по камертону,
Парча мовчить, всміхається вісону.
18.02.99.
***
Звисали зорі, ніби грона,
І падав зорепадом сік.
Розтанув їх останній крик,
Як древнєримські легіони.
Рифмуються тоді пеони,
Як віск згинаю сердолік,
Словес зшиваю живо-блік,
П’янію я без беладони.
Думки збираю, мов монети.
Не застібнути гаманець.
Ніч розділяю на сонети.
В кінець списався олівець.
Не сплять і не живуть поети -
У вірш, як в море камінець.
18.02.99.
***
Поезія – продовження природи.
Невтомно добудовує її.
До неба підніма чужі краї,
Пологі нахиляє звідти сходи.
Мелодію закладує у оди,
В них почуття вихлюпує свої.
Поети – це цілинні ораї,
Співці правдиві всякої погоди.
Різцем незримим скрашують вершини,
Пером малюють осінь і весну.
Приходить Муза крізь піски й крижини
І зводить ряст над вічну трясину.
Поезія – свята одежа Божа,
Небесна – арка, на молитву схожа.
20.02.99.
***
Бувають дні, коли злетіти в змозі,
Бо надлишок і сили, і наснаг.
П’янієш не від вин, і не від браг -
Із Музою ступаєш по дорозі.
Це Феб прещедро налива амброзій.
Душа служити хоче, наче Гракх,
Готова правди нести з сонних саг,
Шукати мідь фіордів при морозі.
А інколи - обмерзлий Божий птах.
Прийди візьми байдужими руками.
Нема душі, життя лише на змах.
І так роки крокують за роками.
Так хочеться до щастя доторкнути,
Не пити сьогоденної цикути.
24.02.99.
***
Мистецтво там, де кінчилась природа.
У нім ростуть невидимі штрихи,
Хоч звуки, як сердечний бій глухі,
Та в них незнана тиха насолода.
Із волі архітектора рапсода
Щось родиться, як зболені мохи,
Зерно встає із борозни сохи,
Як вічний храм, як музика і ода.
Воно надвічне, як весняна тінь,
Як ореол, де гине всяка тлінь.
Митець – слуга Господній злото – щирий,
Що чує звуки Божого буття.
Він все летить у полудневий вирій,
З ідеєю шукаючи злиття.
28.05.99.
***
Мистецтво і реал – розбіжні -
Гарячий вогонь і вода.
В них цінності різні й хода
І камені інші наріжні.
Насущне волає, як ближній,
А Муза мовчить, а шкода.
Коли воєводить біда,
Поет червоніє, як вишня.
Ми присність пробудимо квасом,
Щоб двоє з’являлося разом.
Природа закінчила спів.
Хай пісню продовжать харіти.
Митець свою долю заплів
У рими, щоби рожевіти.
30.12.99.
***
Не дасть померти Муза
Таланливій людині,
Котра на самотині,
Свого знаходить туза.
Хоч дійсність, як медуза,
Пече, аж очі сині.
Усі поети винні:
Вони - не підлабузи.
Їх зігріває слава,
Покроплена сльозами,
А воля, як забава:
Завжди над ворогами.
Вони дражливе плем’я,
Крихке та міцне крем’я.
31.12.99.
2000
***
Вірші народжує печаль,
Що в душу крадеться завзято.
Журба думкам, а Музі – свято
І рима, мов дамаська сталь.
Злетиш над світом і не жаль,
Вилазиш на гранітне плато.
І ось Олімп, його палати.
Ти в дусі. Тіло ж, як вуаль.
Зірки підтримуєш руками,
Ступаєш на Чумацький шлях.
На «ти» сьогодні з небесами,
У брід проходиш по морях.
У римах зриш частинку раю,
Що на Голгофу ніжно пхає.
15.01.00.
***
Не просто люду зрозуміть поета,
Бо пристрасті шукає і дива.
Замерзлі та недіючі слова,
На нього зрять з старезного сонета.
Від нього не чекай апологета.
Свідомість спить, даремно, що жива.
Лиш одиниці чають божества
І рідко хто готовиться до злету.
Безсонні ночі і безвтомні дні
Віршар шукав цих образів часами.
Вони росли, з’являлися у сні,
Не потопчіть їх брудними ногами,
Відчуйте зболені, оздоблені пісні,
Хоча б рядок холодними серцями.
16.01.00.
|