Віктор Малик, сонети. 16.05.2011 р.
Поет
Дражливе плем’я правдолюбів
Поміж обурень і тривог
Терпить і думає, як йог,
І цідить словеса крізь зуби.
Думки, мов Єрихонські труби,
Свій починають діалог.
Поет панує, як Острог,
Сонет пряде рясний, сугубий.
Слова міцні – добірна сіль,
Або п’янкі - шумує хміль.
А він із ручкою по світу
У звичності шукає див.
Або надію посполиту
Серед лісів, озер і нив.
08.05.99.
***
Тікає сон і ніч ясніше дня.
Адреналін зневаг розкрив повіки.
Де для душі знайти цілющі ліки,
Коли сичить гаркаве вороння?
Здається, тріснула б закалена броня.
І повноводні висихали б ріки,
Гордині гір схилилися б навіки,
Якби неправд цих бачили вбрання.
Та благо: ось папір і олівець,
Вірші – вічно – зелений ялівець,
То зводять, то поставлять на коліна,
Притуплять гострий, ненаситний біль.
І серце – сталь, затиснута пружина
Перекачає спокій рік і піль.
13.05.99.
***
Умовність втискую в рядки,
Нехай замерзне, стане льодом.
Або водою, мілко - бродом
Тече у море від ріки.
Уперше явленні думки –
Цвіт між катодом і анодом.
Цей мертвий струм лишився кодом.
Запишеш – мовить навпаки.
Поет з проміння і блакиті
Народить надзвичайний світ
І розуміють лиш неситі
Тонкий небесний колорит,
Коли в часи збирають митті,
До них шепоче лазурит.
13.05.99.
***
Одяг в прозору одежину
Катрени злякані й терцет,
Щоб птахою злетів сонет
У вічність серед дій і плину.
Цю тезу, «анти» й синтез вину*,
З’єднав у боротьбі поет,
Нехай у герці: тет-а-тет
Прикрасять вражену долину.
Цей вірш нагадує бізон,
Що розриває дійсність клином.
Із неба знятий Оріон.
Весь в діамантах і бурштинах.
Прекрасна тога, але зміст
М’якіший вимішених тіст.
21.01.99.
*Вину – церк.-слав. – завжди, бачу.
За Іваном Буніним
Я намагаюсь вирізать сонет
Високо в горах, десь на самій скелі,
Де вічний лід, там льодові пустелі,
Там гнеться, наче віск, стальний стилет.
Дубіють руки, як орел, поет.
Висить та молиться, мов схимник в кельї,
Гойдає вітер дивні каруселі,
Він з Музою щось мовить тет-а-тет.
Це може зрозуміти лиш митець,
Котрий в руках трима ясні стожари.
В душі за світ хворіє, як отець,
Кохає голубінь й рожеві хмари.
Читають думи ті, що на вершині,
Хто ж з римою не в крок - у чомусь винні.
19.02.99.
Поету
Вважай зрослися правда й лжа -
Міцний канат, як трос сталистий.
Та стелять тепло, м’яко, чисто,
Хоч всередині - тля і ржа.
Слизька подоба і стать вужа,
Подібна, мов їстівне тісто.
Блистить в перлинах, як намисто,
З приємним подивом брижа.
Резонна тріскотня словесна
Свій випускає злісний чад.
Неправда – істина тілесна
Своїх також народить чад.
Солодко - медова отрута,
Але ніяка не покута.
22.02.99.
Поет
Весняне серце у поета,
Буяє рястом й синім днем.
Він топче прерію конем,
Горить і світить, як комета.
Хоч віддає нерідко сета,
Та матч виборює плечем.
Надсил воює із плачем
І ... відступається вендета.
Наповнює сердечні ріки,
Думки поставлені на злет,
Хоча не чує голос Ніка,
Та Муза поряд – він поет.
Від сну злипаються повіки,
Та плід в руках – його сонет.
22.02.99.
***
Поет, як альпініст, все вище в гору,
Де мерзлота і вічний сон снігів.
Нема життя, лише палає гнів,
Тут кожний склав й свою читає Тору.
У Царстві тіней, кухрові Пандори,
Цінується лиш свій гаркавий спів
Сміливий топиться у океані слів,
Вкусивши сластолюбства мандрагори.
Спинися, мріє, сплетена з уяв,
Щоб не ковтнув зажерливий удав,
Щоб не терзав тебе орел на скелі.
Самозакоханий, не розбуди Олімп,
Збирай свої вже визрівши жерделі,
Забудь про слави, пахощі і німб.
25.03.99.
За Валерієм Брюсовим
Поет – вогонь життя й краси,
Мов зайчик сонячний всім в очі.
Маяк, що кличе серед ночі,
Коли зірвались паруси.
Ти правду Божу голоси,
Навчай Париж, Пекін і Сочі,
Бо сни твої чомусь пророчі,
Ти зрієш з сонця і роси.
Не розуміє люд похмурий,
Хоч ділиш радість їх і сміх.
Не зворушить його, як мури,
Шукає слав, глупот і втіх.
Чужі думки незрозумілі,
Слова без досвіду безсилі.
20.04.99.
Поет
Він сам собі придумує страждання.
У цьому велет і воістину блажен.
Зубастий світ для нього – алерген.
Він з олівцем іде на полювання.
Смішні його промови-заклинання:
Наповнений, розпечений мартен,
Просвічує сучасність, як рентген,
Та все ж дитячі в ньому намагання.
У маревах, у фарбо-кольорах
Змальовує надуману прийдешність.
У вузлик воля зв’язана і страх,
А мрія зацвітає, як черешня.
Не насолод чекає, а - тремтіння,
Де думка слово тче, як павутиння.
3.04.99.
|