Віктор Малик, сонети. 13.06.2011 р.
Митець
Повага – мистецтву пожива.
Це - хмиз, що тримає вогонь,
Де центром стає оболонь,
Теплиться, не гасне олива.
Бо слава, як тінь хвороблива.
Митця у житті оборонь,
Тулись до гарячих долонь,
Він бруди змиває, як злива.
І ріже з нічого дотепи,
Із слів викладає планети,
Руйнує забарвлений міф,
Доносить ці правди до люду.
Над світом, мов жадібний гриф.
Уваги розширює груди.
13.04.01.
Поети
Тепло у Вас аж цілий рік,
Хоч Ви загублені у нетрях.
Вже зрозумів чому у светрах,
Бо Музу гріє чоловік.
Різьблені лиця - сердолік.
І славні, мов гора Ай-Петрі,
Слова й поступки, й дії ретро.
Живий, святий весняний сік.
Так затишно у цій хатині.
Тут радість зріє й сиротині.
Ми зрим дороги гойні Божі.
І тисячі протяглих рук,
Вказали ви на огорожі
І на твердій, надійній брук.
03.05.01.
Поети
Красиві, мудрі, красномовні,
Це - вороги царів, їх слуг.
Запахнуть, мов весняний луг,
Слова і дії їх змістовні.
Достатньо цього для наруг.
Вони попалися до кловні,
Їх обступила зграя ззовні,
Що зробиш в колі цих папуг?
Лиш мить і стало замішання
І кращі падають в зітханні.
Не терпить будень щире свято
І чистоти - лукава грязь,
Бо правда, кривдою розп’ята
Не замічав раніше аз.
12.05.01.
За Шар. Бодлером
Не проміняй, поете, висоти
На землю перегнійну і бражну.
Повір собі і придивись уважно,
Небесне ти щось маєш принести.
Не будь подібний альбатросу ти.
Крилами море обніме звитяжно,
Але на суші так вони обтяжні,
Смішним стає посеред суєти.
І ти в житті чудний, і безборонний,
Ти бачиш світ крізь скло своє віконне,
Не кожний розуміє твій резон,
Тому злітай до хмар, прошу, і вище,
Готуй нектар із виноградних грон,
Нехай звучить пророче слово віще.
29.09.01.
***
Під пером оживає папір.
Я словами викладаю сошу,
Я сумління на ринок виношу,
Хай вимацують вздовж його й вшир.
Цей неспокій зміняю на мир,
Але тут пропонуються гроші,
Котрі нищать мої огорожі.
Живоцеглу, по суті, повір.
В них палає незрима свіча
І видзвонює щось каланча.
Чи у змозі гасити пожари,
Чи запалювать фальш, наче хмиз,
Просвітити облудливі хмари,
Або дихати в спеку, як в бриз?
29.09.01.
***
Поет – мисливець, Актеон.
Для нього дійсна здобич – рима.
Стежками йде Афін і Риму,
Не вирізняє яв і сон.
Перед очима Гелікон.
Вірші, як шавки, – дума зрима
В тенета впала невтомима
Змирилась, підібрала тон.
А він в метафорах, у піні,
Як лезом бритви по сумлінні.
Змінилась мода і часи.
Митець кульга на два коліна.
Його розірвуть власні пси,
Якщо не вів себе гостинно
18.10.01.
***
Питання неба і землі
В душі священика й поета.
Вони горять, немов комета,
Добро шукаючи у злі.
Проміння зв’язувать у млі -
Жерця проблема і естета.
Для можновладців звісне «вето»
Ламають все на Божім тлі.
Святі ж дають безсилим руку.
Самі собі збирають муку,
Щоб слово чесне народить,
Щоб з ним плестись по бездоріжжю,
Щоб зупинить безмежну сить
І хамство загнуздать у віжжі.
30.10.01.
***
Ця самота – поету свято.
Перо розчісує думки.
Вони тверезі і п’янкі,
Ніколи їх не забагато.
Для нього рими – срібло й злато.
Він проміняє залюбки
Одна метафору ріки
На все що має, навіть шати.
Веде щасливі діалоги
З камінням, деревом, кущем,
Малює лиця, руки, ноги,
Крилатим тішиться конем.
Коли один – він без наруги,
Та хто похвалить ці потуги.
28.11.01.
Поет
Поет в собі акумулює
Минуле, нинішнє, майбуть.
В нім соки болісні течуть,
Якщо живий, якщо… не всує.
Коли його сумління - суть,
Він слово ділом добудує,
Як сепаратор каламуть
Із вод дістане поза буєм.
Із слів святого пластиліну
Просту одіне сорочину,
Хоч бідну - з материнських рук.
Піде шляхами й поза світом.
Все марить в небо полетіти
Без камуфляжу і перук.
08.12.01
2002
***
Ось придивись нудьгує Муза.
З небес всміхнулась голубінь.
Тихенько стелиться Волинь,
А голос лине, як в Каррузо.
Перо, папір – поет, як луза,
Збирає небо й височінь.
Натхнення – весняна Горинь
Вихлюпує душевні узи.
Від рим п’яніє, як від соми,
Шукає смисли невідомі.
Пліткар, засмучений незграба
Прикусить заздрість і олжу,
Не розтлумачить в’язь араба
Із слів не зніме паранджу.
15.01.02.
|