Ольга Макаряк, вірші. 26.10.2010 р.
***
Ворушить вітер калинові віти,
В яких щоночі соловей співає.
Я б тут хотіла б знов тебе зустріти,
Але чудес на світі не буває.
Ти дарував мені зимою квіти,
А влітку грози посилав для мене,
Міг восени природу оживити,
А навесні - позолотити клени.
Міг запалити сонце серед ночі
І виконати всі мої бажання.
Любив дивитись ніжно в мої очі,
Щоразу так, неначе це востаннє.
Пройшла зима, весна, і літо, й осінь,
Та час для мене наче зупинився
Дивлюся пильно у небесну просинь.
Невже, коханий, ти мені наснився?
***
Зоряна веселка заквітчала небо,
Соловей заводить арію свою.
Під вечірнім небом я біжу до тебе,
Ти мене чекаєш в темному гаю.
Тихо я ступаю по траві росистій,
В темноту дивлюсь, шукаючи тебе,
У озерних хвилях миючи намисто,
Дивиться калина в плесо голубе.
***
Я - грішниця. За це мене судіть,
Або закидайте мене важким камінням,
Чи на Голгофу завтра вже ведіть,
Я - грішниця, і в цім моя провина.
Та на Голгофі судять лиш святих,
За добрі починання розпинають,
Тоді мене у пекло відішліть,
На мене там, напевно, вже чекають.
Або на вогнищі іще спаліть,
Щоби за вітром тіло розлетілось
Чи в морі хвиль важких мене втопіть,
Так, як колись лише відьом топили.
Убийте. На шматки мене порвіть.
Але не дайте ще раз полюбити –
Від цього так завжди душа болить,
Що хочеться, як вовк, на місяць вити.
|