Галина Леонович, вірші. 5.08.2011 р.
***
Утіш мене, Боже!
Тебе я шукаю,
Тебе я знаходжу,
Й Тебе я втрачаю...
Ти любиш!
Я вірю,
Що любиш!
Я знаю!
І погляд Твій ніжний
Відчути бажаю.
Тебе прославляю,
Що завжди чекаєш,
Мене розумієш
І, дивно, втішаєш...
***
У літню ніч дрімає срібна тиша,
Лише тривожно молодій траві...
А ще - мені: за почуття у глибині,
І що принизити їх може
Чиясь байдужість на землі...
І за любов, за щирість невимовну
Тривожусь я у ніч безсонну,
Коли нерозуміння навкруги, як буревій,
Мені спішить укрити Божий мир...
***
Я йшла у новий день - раділа щиро,
Цвіла у серці жертвенна любов...
Душа всміхнулася красиво,
Що хтось повірив в щастя знов.
Я йшла упевнено і сміло,
Байдужість-камінь кинув хтось.
А потім я приниження зустріла,
Як простягнула жертвенну любов...
І диво-квіти у словах тримала,
Подарувати мріяла, як дивно це звучить...
Я сумнівів іще не знала –
Любов усе прощає і покриває вмить.
Я йшла, раділа, сподівалась...
Хтось руку простягнути не посмів.
Враз зупинилась і розхвилювалась...
А БОГ ТАК СВІТ ЦЕЙ ПОЛЮБИВ!
***
Дорога - життя,
Нею треба іти,
Хоч важко буває,
Бог знає...
В любові своїй
Він нам співчуває.
Дорогу життя
У вічне буття,
Яке не скінчиться
Ніколи-ніколи,
Нам треба знайти.
Вір тому!
На дорозі життя
Зустрінемо все:
То щастя, то болі...
Ісус є з тобою –
Нагорода, вінець!
Як початок й кінець.
***
«Я радий,
Що ти маєш радість...» -
Такі звичні
Й незвичні слова.
Радість від Бога
І радість для Бога,
Коли ми її розділяєм...
Всі наші бажання
Ми принесли до Нього;
Найкрасивіше серед них -
Мати чисте серце,
Як перший сніг
На замерзлому гіллі.
А я ще мала дитяче серце,
Але Господа це не засмучувало.
Хоч люди нас не зрозуміли б,
А Бог нас
Так полюбив!
І виконає бажання...
Був день,
І був вечір.
Небесна радість
Розквітла зимовою квіткою хризантеми.
А були лише прочитані слова:
«Я радий,
Що ти маєш радість...»
***
Самотній птах...
Його я бачила у сні.
Проснувшись, я почула:
Плакав вітер.
А це було вже навесні,
Як розквітали віти в квітах.
Самотній птах
Чомусь приснивсь мені!
Його самотність серцем розуміла.
Але було це тільки уві сні:
Втішалось гілля
В квітах білих...
***
Осінь знову приходить красива...
Ніжність дивну її бачу я.
І радію чомусь, і щаслива –
Славить Бога осіння краса!
Навіть подих її незвичний
В цей зігрітий ще сонцем день.
А я тішуся так врочисто
Поклонінням квітів, дерев.
Осінь я полюбила щиро,
Її смуток у пізніх дощах.
Промовчати про це не вмію,
І сльозинки розквітли в очах.
Бог дарує для мене ще осінь,
Може, осінь останню в житті...
І туманів ранкових просідь,
І хвалу для Творця у душі...
***
Плач дощу і плач душі,
Я думала, так схожі...
Стікали сльози чисті по лиці -
Такі ж і краплі дощові прозорі.
Лиш вічний Бог
Не так все оцінив,
Як ми в порівнянні вбачаєм.
Як плакала душа,
Він сльози полічив,
А плач дощу не помічає.
***
Навчитися б мені у солов'їв
Так славить Бога!
Славить Бога!
Лиш день народжується на землі,
Навчитися б мені
Любити Бога...
Лише проснувшись,
Славити Його,
Так птахи радісно хвалу складають –
Йому співають!
Навчитися б мені...
***
В любові Божого тепла
Зігрітися б мені, -
Тремтить Душа...
Чому цей холод
Душу обпікає?
Тремтить й не знає...
Нерозуміння холод, мов стріла,
Наносить рани
Ще на світанні...
І лиш любов,
Що розумінням зігріває,
Її зціляє...
|