Галина Леонович, вірші. 29.07.2011 р.
***
Ще день новий Творець нам посилає:
Звіщати милість не стомився світу...
Хай щира радість у очах засяє,
Що темряву перемагає світло.
Цей новий день народжений для щастя,
Хоч навкруги царює темне зло.
Творця турботу нам пізнати б серцем,
Щоб не зів'януло в душі святе тепло...
Ще день новий Творець нам посилає.
Його любов не можемо вмістити,
А зболена душа з надією чекає,
А зболена душа так хоче жити!
Цей добрий час благословенням сяє
І простягає нам надії руки,
Веселкою у небі нас вітає
І захистити хоче від розпуки.
Ще день один Творець нам посилає,
Проміння сонця розлива по світу...
Хай з вдячністю душа Йому співає,
Що темряву перемагає світло!
***
Бачити доброту Господа
В кожну мить життя
Хочу всім серцем,
Всією душею
І всім розумінням...
А ще пізнати б
Боже милосердя
І пригорнутися б до нього,
Тішитися ним,
Як дорогоцінністю.
Щоб потім дарувати людям,
Які мають відкриті душі.
Бачити,
Пізнати,
Щоб віддавати...
***
Світло моєї радості,
Боже, це - Ти, лиш Ти!
Променем лину святості
До неземної мети...
Щастя в безмірній кількості
Мені даруєш Ти.
В подиху вітру свіжості
Бачу Твої сліди...
Світло незвичної радості
Люди хай бачать в мені,
Коли стражданням зранені
Будуть проходить дні.
Світло небесної радості
Квітне в очах завжди.
Щастя в безмірній кількості
Мені вже даруєш Ти!
Молитва
Поможи мені бути з Тобою!
Ісус, любий Син у Отця.
Коли радість - вертаюсь додому,
Коли відчай - слізна гроза...
Поможи мені бути з Тобою!
Як долиною плачу піду –
Стануть сльози хлібом й водою...
День і ніч Твого втішання жду.
Поможи! Я сама не зможу,
Хоч бажання велике й святе.
Подивись: ось надії сльози,
А у серці благання слова...
Я хвалу подарую щиру!
В день осінній і день весняний
Бути близько з Тобою мрію,
Друг Небесний, так Дорогий...
Поможи мені бути з Тобою!
Моє серце до Себе візьми
І наповни святою красою,
Хай любов'ю лиш сяє завжди.
Щастя істинне - бути з Тобою,
Скарб найбільший то є для душі.
Я ж людина слабка в неспокої –
Ти дай спокій мені у тиші...
***
В осінній ранок птахів спів я чула;
Вони співали, мовби навесні...
Радіючи в ту мить, я все забула,
Як проминали у тривогах дні.
І як хотіла бути я щаслива
Не тільки в сподіваннях, айв житті.
А пісня птахів, така серцю мила,
На диво гарна в цій порі...
Співали птахи, і душа співала,
Щасливі очі задивилися в блакить.
І сонце вже так пізно встало,
І вітер поруч з ніжністю спинивсь.
А кожний ранок Бог являє милість,
Благословляючи нам новий день.
І так приємно зустрічати щирість,
Що виливається з людських сердець.
Осінній ранок, осінні білі квіти
І незвичайна пісня про весну.
Я хочу радість птахів розділити
Й нести подяку, як вони, Творцю...
***
А вечір так пахне зливою,
Очі в задумі мовчать...
Так хочеться бути щасливою,
Щоб славити серцем Творця.
І буде хвала ця приємною,
Мов жертва вечірня, свята.
Я вірю, що буду щасливою,
Як часу прийде повнота.
А вечір так пахнув зливою...
***
Відображення Божої Слави!
Бачить серце в цю мить у Тобі...
Алілуя! О, скільки є радості!
В серці Бога в останні ці дні...
Відображення Божої Слави!
***
Любити Бога!
Серцем всім любити...
Понад усе
Любити хочу я.
Сказати легко
І бажати можна,
Але щоб прагнула
Уся душа!..
Любити Бога!
День і ніч
Бажанням жити.
Любові сльози,
Хвали жертовна мить.
Пораненого серця не лишити,
Бо ж серце Бога
Більше ще болить.
Любити Бога -
Це людей любити.
О, дай мені
Її вражаючу красу!
Любити не за щось,
А лиш тому,
Щоб радість кожну мить дарити
Небесному Отцю...
***
Відмовитись від щастя –
Від щастя сподіватись...
Схилитися над прірвою
Й опертись ні на що.
І, ніби та стеблиночка
Надломлена, зламатись,
Із сумом і зневірою
Вдивлятися в вікно.
О, Пастирю Небесний!
Не допусти в житті нам
Пізнати це і жити,
Так жити, як усі...
Хай Щастя сподіватись
В душі нашій розквітне,
І щастям цим наповняться
Усі земнії дні...
Вівця, якої ніхто не шукав...
Звичайний ранок незвичні роздуми плекав.
Ось білосніжні Вівці, сонце й трави,
Пастух, що «Боже серце» мав,
І простягались благодатні далі...
Джерела, повні найчистішої води,
Текли між пагорбів й долини.
Чужа Вівця наблизилась туди,
Не бачивши такої дивної картини...
Її помітивши, дали в жару води,
Являючи любов, незвичну ніжність;
І всі, що були, рани зажили –
І набула Вона тендітну свіжість.
Спинився час у ті щасливі дні –
Такої радості Вівця іще не знала,
Та залишалися два кроки до біди,
Яку лише душею відчувала...
Невже не можна пити тут води
І росами у травах утішатись?
Пастух, що з добротою вів сюди,
Так легко зможе з нею розлучатись?
Як віднайти дорогу вже назад?
Чи варто повертатись, щоб померти?
І не хотіла пити вже води,
І не могла у стаді залишитись.
Та розуміла, що повинна йти
В пустиню, бездоріжжя повертатись.
А навкруги цвіли такі сади!
Та не посміла навіть оглядатись.
Ніхто не бачив, як скотились дві сльози,
Що Пастуху подарувати захотіла.
Та, пам'ятаючи Його турботу й доброту,
Такий дарунок простягнути не посміла.
Стомилась у дорозі, хоч так мало відійшла,
А серце полонив нестерпним болем відчай.
Ось і Надія несміливо підійшла,
Та не могла утішить стомленої Вівці.
Лиш ніч, що пригорнула, як ніхто,
Й забулось все: і радість, і тривоги...
І снився сон - любові джерело,
Й Пастух, що вже в дорозі...
Та радості була проведена межа,
Що зупинила думку поспішати,
Він має лиш свою шукать Вівцю,
А не чужу, що може заблукати!...
| 