Галина Леонович, вірші. 15.07.2011 р.
***
Зорі у вітах я зустріла весною...
Та милуватись не сміла красою.
Темна печаль подивилася в очі,
Серце тремтіло: «Я болю не хочу...»
Чому у житті ми стрічаємо руки,
Які простягають лише для розлуки?..
Зорі у вітах такі гарні весною,
Та милуватись вже не можу красою...
***
Вітрові не витерти сльозу,
Сонцю душу не зігріти.
Тільки Творцеві можливо
Мене до кінця зрозуміти...
***
О, не засмучуй Господа мого!
Прошу тебе, прошу тебе, людино.
Прийми до серця ти Його –
Дарує щастя Він єдиний.
І не засмучуй Господа в ту мить,
Коли так близько зболено чекає.
З Його долонь святу любов прийми,
Яку тобі у тиші простягає...
О, не засмучуй Господа мого
Своїми вчинками, бажаннями, словами.
Ми ж діти дорогі Його –
Він милосердствує над нами.
Він - мій Господь, і є твоїм Творцем,
Він і за тебе помирав в стражданнях,
Щоб ти Його Спасителем назвав,
Схиляючись в молитві покаяння.
О, не засмучуй Господа свого!
Ти ж на землі, і ти ж - слабка людина.
Він є дорога, правда і життя,
Твоя опора Він лише єдина.
***
Писати картину - мов душу відкрити,
І бачити можна, і можна читати.
В ній всі почуття у житті пережиті,
Бо ж серце поета не може мовчати.
Писати картину - сльозу не сховати.
(Усі кольори у житті зустрічаєм...)
Писати картину і в ній розказати –
Художника серце не може мовчати...
***
Як плаче душа і болить,
І тихо вмирають надії,
Хто може збагнути ту мить,
Зібрати розбиті вже мрії?...
Долиною плачу іду,
Ніби й усе розумію.
В тім долю свою пізнаю,
Та нарікати не смію...
***
Відцвітають яблуні несміло,
Як чиєсь непрожите життя.
Нездійсненні вже бажання й мрії,
І усі несказані слова...
Відцвітають білії нарциси –
Юності стрімкі мої літа.
Солов'ї співають нову пісню,
Й завмирають зболено вуста.
А хмаринки такі світло-ніжні
Так бентежно все кудись спішать.
В неба очі голубі й не слізні
Враз завмерли і мовчать...
Скільки днів мені дано прожити,
Скільки раз ще витерти сльозу,
Про любов Творця ще говорити?
Відцвітуть ще яблуні в саду...
***
Не завжди буде так...
Не завжди - лиш одні страждання.
Світло дивне горить, хоч надія німа.
Не завжди буде так,
Не завжди - лиш одні сподівання.
Час невпинно летить, а надія жива!
Не завжди буде так,
Не завжди - прірва темна чекання.
Світла голуб летить й пісні ллються слова...
Не завжди буде так?!...
***
У літню ніч
Дрімає срібна тиша.
Лише тривожно
Молодій траві,
А ще мені –
За почуття у глибині,
І що принизити їх може
Чиясь байдужість на Землі...
Дві Душі
Елегія
Літній ранок... а в серці тривога:
Що мені принесе цей день?
Пропливала так звично дорога
І спішила у сіру даль.
І так гарно всміхалося сонце!
І не знав ще ніхто на землі,
Як зблиснуть самотності сльози,
Як зустрінуться дві Душі...
Так незвичні до болю їх долі,
І одне на землі життя...
Мов волошки в селі у полі,
Будуть перші і щирі слова.
Непомітно заплаче злива,
Краплі падатимуть на асфальт.
А чи буде ця зустріч щаслива
У Творця всепрониклих очах?
Дні пройдуть швидкоплинне, мов подих.
Тихо плакатиме Душа...
І немовби незвичний подвиг,
Як «ЛЮБЛЮ» прозвучать слова.
«Є для тебе відрада і втіха –
Бог дарує нам вічне життя.
Милість Його до тебе велика,
В сподіванні - нетлінна краса...
Та невір'я темнії крила
Біль і розпач лише несуть.
А ти можеш бути щаслива,
Як пізнаєш істини суть».
Слово втіхи втиратиме сльози,
А надія зігріє серця.
Дві Душі в сподіванні й тривозі
Будуть йти в ще не знане буття.
Осінь в ніжній красі догоріла,
І зміцнилась у вірі Душа.
Та, мов Ангелів білі крила,
Наближалась тиха зима.
Світлі зорі мовчали у небі,
І не бачив ніхто на землі,
Як відкрилася вічності брама,
Як прощалися дві Душі...
В останній день
Так схожі ми з тобою, листя...
Ось на тобі дощу краплинки,
А на моїй щоці - сльоза.
Тому знайома й зрозуміла
Лише тобі печаль моя...
В повітрі - осінь.
Крізь задуму тиху
Краплини дощові не стихли,
Ще не зів'яли айстри пелюстки,
І ми до цього болю ще не звикли.
Чому ж ти плачеш,
Ледь пожовкле листя?
Чи це здалось мені,
Що плачеш ти?
***
Приводить Бог в життя моє людей
І промовля:
«Ти маєш їх любити!
Коли побачиш
Безнадії смуток у очах,
З жертовною любов'ю
Біль цих душ ділити...»
| 