Олександр Лель, вірші. 5.11.2010 р.
***
Там, де востаннє
Ваше тьохнуло серце,
Там, де скосила
клята смерть, тату, Вас,
Там пароститься
зовсім юне деревце —
Пам'ять та шана
повсякдень, повсякчас.
Разом з літами
змужніє й коріння,
На верховітті
буде квіт, буде плід,
Тільки б однині
з поколінь в покоління
Долями щастя
завше повнився рід.
Яблука стиглі
будуть внуки зривати,
Свіжим рум'янцем
солодити уста.
А деревина,
як стурбована мати,
Щедро поділить, —
все віддасть дочиста.
Великдень
Не злато це, не кришталі —
Співають дзвони лунко.
Іде Великдень по землі
З пасхальним подарунком.
І стільки радісних чудес,
І стільки барв у весен...
— Хрійстос Воскрес! Христос Воскрес!
— Воістину Воскресен!
Усе довкола розцвіло
У сонячнім промінні,
І кожне місто, і село,
Мов писанки, однині.
Ні самоти, ні протиріч.
Благословенним краєм
Іде Великдень, а настріч
Йому ми вирушаєм.
***
Чи насправді великий ти, світе?
Чи безмежний такий для усіх?
Тільки мріяне щастя розлите,
Тільки байдужий губиться сміх.
Найдорожче, святе, сокровенне
Завше в серці — в його глибині.
То приємно озветься до мене,
То, як біль, відгукнеться в імені.
Знаки
У весняне заплелись
Груші, яблуні та сливи,
Хоч не рясно, як колись,
Бо вже діви, старі діви.
Через той прадавній сад
З поля втомлено до хати
Шкандибала собі мати,
Оглядаючись назад.
Що стрічалось на віку —
Пригадати закортіло.
На трухлявому пеньку
Так незграбно мостить тіло.
Лоб схилився до руки,
Невгамовно крутять ноги.
Це все пройдені дороги
Віддають свої знаки.
— Тут поколить, там гуде —
Все до кісточки ламає,
Бо й клітиночки ніде
Вже здорової немає.
Що тлумачу? Як нема?
У тих жилах рвуться коні...
Захід в сонячній короні —
Засиділася дарма.
Як жаданий прийде гість —
Так стрічати не годиться.
Розпростилась на весь ріст,
Наче б тая молодиця.
Позганявши біль з думок,
Відтепер уся в обнові,
В надвечір'ї малиновім
Залишаючи садок.
Син приїхав — втіха знов.
Як малому, догоджала.
Жар кресав з-під підошов —
На дорогу — торба сала.
А коли ж бо від воріт
Одинока постать люба
Затуманилась, мов згуба, —
Падав, падав пізній квіт.
Похилилася вдова,
Повертаючи до хати.
Смутком серце облива,
Але нікому й казати.
Приймуть жаль хіба одні
Стіни-мури по сльозині
Й вишня в срібному цвітінні
При одчиненім вікні.
***
Хай мрії мої таємничі,
Як птиці, у вирій летять.
Багаття родинної стрічі
Для них будь-коли благодать.
На поклик душі невгамовно
Вливаюсь у овій родовід.
Хай серце, мов стиснуте гроно
Чи буйний бузиновий квіт.
А він — це мій біль і гординя
Від плоду земного буття,
Яким охрестили дитя
До сяйва зорі воскресіння.
***
Ой, всілякого дива
Ще недавно було,
Як загляне плаксива
Горе-осінь їв село.
Наче стави, калюжі
І гусей табуни.
А хто брів, той паплюжив
За взуття, за штани.
Все тулилися кроки
До штахет крадькома.
А тепер по широкій —
І проблеми нема.
***
Не ми! Не ми господарі землі.
Давно прикрились ярликом-ганьбою.
Тому й плекаєм лиш одні жалі,
Тому й ховаєм біль цей за собою...
Сліпа рука, черкнувши олівцем,
Природі вирок винесла без тями.
І ліг під лезо техніки живцем
Квітучий луг, перетворившись в ями.
Гектарів лісу ніби й не було —
Миттєво «Дружба» холодом скосила.
А за пеньками гибіє село —
Занепада душі людської сила.
Джерела сохнуть. Спробуй доживи,
Коли вода — найпершая потреба.
І рвуться греблі, і лежать стави
Прогнилим черевом супроти неба.
На поміч, люди! Схрещуєм шаблі!
Увесь наш розум кинемо до бою!
Невже ж не ми — господарі землі?..
Ми із тобою!
Вечорами
Криничних відер передзвін
Велінням часу стих. Взамін
Вечірніх зір з віконця опалах
Господу рясно облива!
Ялина — фея лісова —
Пухка в засніжених коралах.
Мороз примруже очі шиб,
Не підкрадеться вітер вглиб,
Хоча до грубки спину горне,
Вмостившись ненька на стільці,
Веде невісткам та дочці
На шпицях диво рукотворне.
Почне мелодію знавець,
Торкнеться пісня всіх сердець,
Залебедіє, як в польоті.
Біля куточка, при хвальбі
Під ніс мурликають собі
Довкіл внучата жовтороті.
Я недарма надію грів.
З таких зимових вечорів
Дарунком блуза вийшла гарна
В якій тепло жіночих рук,
Душі та серця перегук,
Палітра ниточок двобарвна.
Різдво Марії
Знову і знову йде радісне свято,
Повняться людом і храм, і майдан.
Наша заступниця — Божая мати —
На іменини склика християн.
З квітів барвистих гарне намисто,
Ним рушників помережаний край.
Слався, Маріє, Диво пречиста!
Божого Сина горни-обнімай.
За православним давнім звичаєм,
Хай не згасає душі торжество.
Ми молитовно Тебе величаєм,
Твоє, Непорочна, віншуєм Різдво.
Прилітайте, птахи
Перегорне дати пам'ять, пересіє.
Хай не однозначно, — та хіба в тім суть.
Боляче страждати, хоч і є надія,
А ще гірше значно на розпутті буть.
Залікую душу в черешневім саді.
Зацвіту галуззям, забілію сам.
Та прощати мушу кращого заради,
Загубитись друзям .ні за що не дам.
Прилітайте, птахи, ви, либонь, не зайві.
Тільки воєдино вознесемо дім.
В голубінні даху, в золотавім сяйві
Будеш, Україно, вічно жити в нім.
|