Середа, 23-10-2019, 09:27
Вітаю Вас Гість | RSS

Мистецтво Нововолинська

Меню сайту
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 5388
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Форма входу
Головна » 2010 » Грудень » 3 » Лель Олександр, вірші. 3.12.2010 р.
17:34
Лель Олександр, вірші. 3.12.2010 р.
Олександр Лель, вірші. 3.12.2010 р.
 
***
 
Печаль моя — чия провина?
Чому за пралісом, чому
Упало сонце на коліна?
Хіба не боляче йому?
 
Зітхає пісня журавлина,
З-під неба ледве долина.
Вечірня зморена година,
І недосяжна далина...
 
А там, за обрієм, ще днина
У білій сукні, молода.
Хоча провина і безвинна,
Та часу плинного шкода.
 
Сонця час
 
Мов ягідка спіла, над краєм
Прорізало сонечко дим.
Ні ранок, ні день не чіпає,
А тішиться, лащиться ним.
 
По небу — прозорім покрову —
Котилося сяйво собі.
То хмарка сховає, то знову
Простори ген-ген голубі.
 
Аж поки отак докотило
До заходу щедрий вогонь,
Де вечір лукаво, несміло
Усе ж залицявся, либонь.
 
Спершу заманив до діброви,
А там запросив на нічліг,
Розсипавши зорі багрові
Коханим до ніг.
 
На межі
 
Так рано вишні захотіли
Вдягнути барви жовтизни,
Журливо птахи відлетіли
В краї далекі до весни.
 
І я, серпанком оповитий,
Під цвіркотіння горобців
Стою, ковтаючи від літа
Останні краплі промінців.
 
Байдужість
 
— Чого «пристав»! Не заважай!
Бач, битва йде за урожай!
Машини слід зім'яв стерню —
Не дожену, не зупиню.
А в тій стерні, а в тій стерні —
Лелеча кров на самім дні.
Туди нога, сюди крило —
Життя неначе не було.
А мати з мандрів вигляда
Дитя до рідного гнізда.
Не зна. Не зна, що поміж нас
Є й ті, котрим святий наказ
Від дяді зверху, а душа...
Не перше губиться пташа.
 
***
 
Кружляють лелеки над скиртами в полі,
Лишаючи гнізда, збираючись в лет.
Невже вони дійсно циганської долі?
Чи їх золотавий не вабить букет?
 
Я ж осінь стрічаю, мов пісню від туги.
Розгнуздую душу, милуюсь сповна,
Як сад рум'яніє, туманиться лугом,
Як ген під озимі ляга борозна.
 
І час падолисту під сяйвом проміння,
І ритми дощу на прощальнім путі —
Все це лиш її, лиш її сотворіння,
Що слід залишають в моєму житті.
 
Признання осені
 
Ішов. Угледів. Зупинивсь.
І, на сторонній подив,
Стояв, очей не зводив –
Усе захоплено дививсь.
 
Вона соромливо щоку
Ховала полум'яну,
Одначе я приглянув.
Тайком блукаючи в садку.
 
Де світла й тіні вилиття,
Де барви веселкові,
Вже роздавав любові
Свої інтимні почуття.
 
В заміну душу окриляв
Чарівною красою,
Та не було спокою.
Сумную вість несе журав.
 
— Горнись, ховайся від дощу!
Сполоханий ревниво,
Золотокосе диво
Не відпущу, не відпущу!
 
Зваблива ніч
 
А хмари топчуться так низько —
Овечок ціла череда.
І місяць — байдужий хлопчисько —
Між них, кошлатих, вигляда.
 
Ступає тиша попід шиби —
Вельможа пані самоти.
Душа вигукує: «Спасибі!» —
Ну як же їй не присягти.
 
Біжу далеко за пороги,
Спиняю кроки саме там,
Де м'ята постіль — степ розлогий —
І вся у чорному мадам.
 
Із надвечір'я до світанку
Одна супутниця мені.
Свіжить отавами так п'янко
Чарівна ніч. Зваблива ні-і...
 
***
 
Вели розмову гомінливо
Смереки, сосни, а мені
Не здогадатись, чом, на диво
Одна берізка в стороні
 
Стояла звабливо край часу,
З плеча знімаючи пальто.
А посягнути на окрасу
Не міг наважитись ніхто.
 
Аж поки вітер, отакої,
Пристав до осені в зяті.
3манив красуню у покої -
До того ж всю у наготі.
 
На що була їй ця спокуса?
Гадала, смуток віджене.
А поруч тільки мерзлі вуса,
А поруч - серце крижане...
 
***
 
Світанок з росяним чолом,
Багрянцю зо дві жменьки.
Веде бруківочка селом
До лісу по опеньки.
 
Де за старими ворітьми
Від хати аж до тину
Я чорнобривців килими,
Радіючи, зустрінув.
 
І я за ними вирушав,
Все милувавсь при тому...
А вже під гомін дітвори
Йшли грибники додому.
 
І я за ними вирушав,
Хоч порожньо в корзині,
Зате і серце, і душа,
Як мрії лебедині.
 
Величаве
 
І
 
Люба осінь — дівчино зваблива,
Призначай побачення в саду.
Хай твоя золотолиста злива
Щедро мочить душу молоду.
Соромливо очі полум'яні
Не ховай в туману голубінь.
Я лечу признатися в коханні
Лиш тобі єдиній. Лиш тобі!
 
II
 
Садами, полями прямує напростіж
Знов бабине літо до вересня в гості.
Теплінню повіє осінньої днини,
Зігрівши листочки, стебельця травини.
На заході сонця, на росянім схилі
Проводить в дорогу ключі сизокрилі.
Слідом підкрадеться — у душу загляне
І вихлюпне слово для серця жадане.
 
ІІІ
 
У сонячну пряжу гілки оповиті —
Це бабине літо просушує сіті,
Просушує сіті, блукає по саду
І в кожнім притулку лишає принаду.
Лишає принаду, розсіює чари,
І вабить і манить закохані пари,
Закохані пари, замріяні долі...
Спішить в теє царство, де я на престолі!
Переглядів: 426 | Додав: Send | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Пошук
Календар
Архів записів
Друзі сайту

Copyright Tamada © 2010-2019
Безкоштовний хостинг uCoz