Олександр Лель, вірші. 31.12.2010 р.
Колискова почуттів
Гасне вечір. Дотиком руки
З пліч спадає втома і жакет.
Малинові ніжні пелюстки
Соромливо горнуться в букет.
Їх жагучий, їх медовий слід
Вихором пронісся по щоці.
Ой стелися, луже, бо вже слід
Напоїти щастям губки ці.
Запросило літо на нічліг,
Колискову місяць наспівав,
Та приспати нас, однак, не зміг
У пахучім ложі зелен-трав.
Цнотливість
Де деревце у мережаній свиті
Літнього саду святий володар:
Яблучка спілі, рум'янцем налиті, —
Гріх у корзину ховати цей дар.
Нащо зривати — в долонях зігріти,
Крапельки соку зволожать уста.
Тільки чому це гойдаються віти?
Скажеш, не скажеш — догадка проста.
Марно. А може, діждатися ночі.
Вітра приспати в покосах отав. —
Пізно, — голосяться думи дівочі, —
Осінь-суперницю ти покохав.
Провина долі
Що було, то було
Скільки літ пропливло,
Вже і зморшки прикрасою стали.
А зустрілись коли,
Разом погляд звели,
Піднімаючи з тостом бокали.
Жаль тріпоче в очах,
Ніби спійманий птах,
Та не сохнуть серця від мовчання.
Лине музика та,
Що нас в юнь поверта,
В призабуте далеке кохання.
Вальс кружляє злегка,
Мов сирітка, рука
Припадає зігріться в долоні.
Груди спалює жар,
Від твоїх диво-чар,
Що цвітуть у моєму полоні.
Не від чарки такі
Ми сьогодні п'янкі,
Лише долі провина у всьому.
Як колись, проведу,
Розпрощаюсь в саду
І вернуся до рідного дому.
Але крихту душі
В майбуття залиши
Не заради надії, одначе,
Може, інколи де
Ще дорога зведе,
Може, серце на хвильку заплаче.
Ромашка-царівна
А душа, як пісня, в барви перелита.
А уста доволі спраглі й мовчазні.
Квіткою у житі на порозі літа
Молода царівна стрілася мені.
Обминути — нащо? Позабути — важко.
Та не бути поруч, а зірвати — жаль.
Не карайсь безвинно, польова ромашко,
Не ховай ти вроди під зелену шаль.
Хай в саду моєму не знайти ніколи
Місця для притулку. Тільки погляд кинь:
Там цвітуть-милують очі матіоли
І духмянить ружа барвінкову синь.
Та життя стежини розкида по світу,
Ще одну втопчу я за село, авжеж,
Щоб від цього дива, щоб від того цвіту
Не було в любові ні кінця, ні меж.
***
Для тебе, для тебе любові сповна
Я виллю із серця — із самого дна,
Щоб згоїти рани печалі.
Одна у нас мрія і доля одна —
Нехай же навіки чатує вона
Між двох берегів, на причалі.
Воскресіння
Ой чия зоря сія
Над полями рання?
То дівча — любов моя
І моє страждання.
Заблукає поміж трав —
Тут-як-тут постану.
— Не гнівися, не лукав,
Не шукай обману.
Утече — наздожену,
Щоб була щаслива.
Бо хіба ж її одну
Вабить житня нива.
В теплі хвилі упадем —
Золоті покоси.
Пахнуть вітром і дощем
Спраглі губи й коси.
А в очах сама блакить —
Небеса втопились.
Подаруй, чарівна мить,
Нам «гріхів» на милість.
Тут — одвічна таїна,
Тут — святе причастя.
Вип'єм з келиха до дна
Свіжий трунок щастя.
Образ наш — цілющий злак,
Руки — перевесла.
Ця, котру кохаю так,
Жінкою воскресла.
***
Ще стара не зітерта доба,
А нова не зачата, й по тому
Нам судилось прощатись хіба,
Щоби нарізно йти знов додому.
Чи плекаю надію дарма,
Таку давню, сліпу і жадану,
А чи досі для мене нема
В твоїм серці п'янкого рум'яну?
***
На півдорозі не спинився.
Зайшов. Піддався. Як я смів...
А голос — птахом з клітки бився,
Злітав і падав в прірву слів.
Удвох неквапливо альбоми
Перегортали, ніби гріх,
Бо через роки згуби хто ми,
Щоб сліпо падати до ніг.
Забути б зустріч цю єдину,
Дорогу, що звела мене.
Та вітру все ж підставлю спину,
А ось пожаром спалахне.
І душі рватимуть, мов кручі,
Громи, шалений буревій,
Бо знаю, знаю: неминучий
На перехресті образ твій.
***
Де ті весни чарівні —
Молодії літа?
Де тобі, мов царівні,
Я у коси вплітав
Серед жита волошки,
Диво віч кольори.
Не вернуть анітрошки
Нам тієї пори.
Відпричалився поїзд,
Сумно осінь тече.
Ця коса, що по пояс,
Вже давно по плече.
А на ній блаватіє
Де-не-де сивина —
Ранить серце, бо ти є
В нім навіки одна.
Гляну в даль на стежину –
Там дві постаті ці.
Не перечу я сину,
Не відмов і дочці.
Хай закоханим чари
Стелять нові світи.
Не судилось у парі —
Поберемсь, як свати.
Спільне
Проліском я пробивався на світ,
Вклавши у душу весняне —
Птаха стодзвін і бузиновий цвіт,
Все чарівне, все духмяне.
Ти ж — хризантема, барвиста така,
Яблучко, вмите рум'янцем,
Як золотава берізка струнка,
Вся оповита багрянцем.
Різний в нас шлях. І, здавалось, дарма
Мрію, мов сон, здоганяти.
Літо не дасть, не захоче зима
Все це в єдине з'єднати.
...Я ж бо не був на розпутті доріг,
Спокоєм долю не тішив,
А як ступив на осінній поріг, —
Слід свого серця залишив.
І відтепер у нас спільні навік
Віра, любов і надія,
Мить почуттів і народження крик —
Всього життя веремія.
|