Олександр Лель, вірші. 26.11.2010 р.
***
Обличчям весна, як дівчина вродлива,
Від ранніх струмків до квітучих садів.
Хто тільки б на хвильку угледів це диво, —
Гой душу свою сокровенням зігрів.
Юне
Світить сонце
У віконце —
Березнить весна.
Як дівчина,
Вона лине,
Як любов ясна.
Щиро, радо
Пройде садом,
Сходами полів.
Зростив квітень
В грудях квіти
Пісню почуттів.
В час розмаю
Десь у гаю
Зозуля кує.
Б'ється дужче
На грядуще
Серденько моє.
Стоголоссям,
Як здалося,
Радощі пливуть.
Ой, чудесно,
Люба весно,
Завше юним буть!..
М'ята
Стеле веснонька крилата
Знамено зелене.
Ой і пахне рута-м'ята
Під вікном у мене!
Ті цілющі аромати
В саме серце хлинуть.
Покохати та не знати
Втішного спочину.
А з любов'ю попід руки —
Хоч у даль розп'яту.
На двох щастя, на двох муки
І духмяну м'яту.
***
Прийшла весна у ці краї,
Чудові та співучі.
І жайвори, і солов'ї
Знялися понад кручі,
Де хліба цвіт, де синь гаїв,
А в небі сяйво лише.
Де я вже молодість зустрів,
На згадку юнь залишив.
Пташиний сад
Поміж віття гіллячок
Без журби та злості
Вкотре проситься шпачок
До лелеки в гості.
То обскаче по гнізду,
То зиркне звисока,
Бо пригледілась йому
Птаха білобока.
Роблять перший переліт
З яблуні до сливи —
То на гілку, то на плід
Голуб'ята сиві.
Утішаються батьки
На причілку збоку,
Що позбулися-таки
Ще одну мороку.
А зухвалі цвіркуни
Всілись на антені,
Під блакиттю глибини
Правлять теревені.
Лише дід чудний, бігцем
Знявши капелюха,
Причаївся під кущем —
Їх уважно слуха.
Лілея
О скільки сонця, скільки світла
В душі затьмареній моїй!
Між голубінню ти розквітла —
Білій, лілеєчко, білій.
Хай заздрять квіти біля хати,
Хай лугові ревнують, хай!
Волію стежечку топтати
Туди, де берега розмай.
Присяду ранньою зорею
І милуватимусь отак
Красою ніжною твоєю,
Мов заворожений юнак.
Не королева, не принцеса,
А серцю люба навіки.
Тому й цілують срібні плеса
Зманливі щічки-пелюстки.
Тому й вітрець веде до танцю,
Злегка сколихуючи став.
Не приглянись лиш самозванцю,
Що так безпечно йде уплав.
Зірве, потішиться та й годі...
Схолоне серце — дітвора.
А квітці, як дівочій вроді,
Прийде зів'янути пора.
***
Тебе, мій краю, любий краю,
На верболозі розгойдаю
Та й колисанку заспіваю,
Немов дитятку: «Баю-бай».
А на дорогу сам хвилину
У лузі з квітами спочину
І, сповідь знаючи родинну,
Вклонюсь низенько: «Прощавай!»
Букети
В горшках, у відрах, в тісноті —
Чека пори своєї,
Неначе лотереї,
Мо', хтось поверне із путі
Така кріпацька доля їх —
За гроші з рук у руки.
Подамся я на луки
Поміж асфальтових доріг.
А там і воля, і розмай,
І пахощі ще ліпші.
Народжуються вірші,
Як ці букети, через край.
Викохана мрія
І
По міста кличе радісна пора
Приманливо на звершення жадані.
І днина відголошує: ура!
З усіх усюд на людному майдані.
А вітром заколихані сади...
А доли захлинаються в тумані...
Прийду я на побачення сюди
І з мрією зійдуся у єднанні.
II
На околицю гляну... Здаля —
Між серпанками барви прозорі.
Блаватіють хлібами поля,
І спалахують маки, мов зорі.
Голосяться дзвіночки в гаю,
А ромашками нива розлита.
Зачарований, я впізнаю
Всю красу і мелодію літа.
IIІ
Зверни мене на стежечку вузьку —
У тиху далеч, викохана мріє.
Від кетягів акацій і бузку
Душа бодай востаннє захмеліє.
Між тим гіллям злилися кольори.
Мов райдуги одного буйноцвіту,
З далекої дитячої пори,
З весни, що так, що так потрібна літу.
Пляжний сезон
Світла і тіні — мережані сіті,
Полудня літа контрасти.
Ступні, пісками доволі зігріті,
Тілу веліють упасти.
Тільки ж бо ніде — весь берег накрили
Спечені дяді і тьоті.
Витягли шиї, а руки — за крила,
Ніби ті чайки в польоті.
Марно, ніхто не підставить заміну —
Гладь золотаву за кручі.
Вкотре прийдеться і груди, і спину
Класти на камінь колючий.
|