П`ятниця, 18-10-2019, 15:25
Вітаю Вас Гість | RSS

Мистецтво Нововолинська

Меню сайту
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 5388
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Форма входу
Головна » 2010 » Жовтень » 23 » Лель Олександр, вірші. 23.10.2010 р.
14:10
Лель Олександр, вірші. 23.10.2010 р.
Олександр Лель, вірші. 23.10.2010 р.
 
Німим братам
 
Їм світ без звуків
Освідчився життям.
Чи гріх це духів,
Чи долі каяття?
 
Стоїть в утраті
З обсохшими слізьми —
Змирилась матір
Над обрієм зими.
 
А крик лелечий
В душі лиша знаки...
Одній малечі —
Брати як диваки.
 
Доярка
 
Досвітні вогні
Горять у вікні —
Сусідка підпалює зорі,
На ферму йдучи,
У світ несучій
Пробудження барви прозорі.
 
Біліють від дна
Бідони сповна,
І день високосний біліє.
Тепер — не колись,
Щасливо здійснись,
Жіноча закохана мріє.
 
Глибінь зими
 
Сивим водоспадом розлилося
По спині, по згорбленій волосся.
Руки бороновані, зів'ялі
Ухопились, ніби на причалі,
За вершечок палиці, їй-Богу,
Котра служить їй за третю йогу.
Біля грубки в ватній кабатині1
Ось такою стрів бабусю нині.
 
---------------------------
1 - напівпальто (пол.)
 
* * *
 
Ви чули, чули: заіржали коні —
За рогом хати їздового хід.
Три рази Варта сплеснув у долоні,
Тайком велівши бігти до воріт.
 
Підніме дядько гілку верболозу,
Промовить білим лагідне „в'югу”.
Ми тут-як-тут тремося біля воза,
Десантом залітаєм на ходу.
 
Хоча й за наші хитрощі безпечні
Перепадало інколи, бува,
Та ті образи зовсім недоречні.
Хай вибачає кривдникам вдова.
 
Зате проїдем вулицею хвацько
Під рип драбин і вистуки коліс,
Дарма, що не верхом, як по-козацьки,
Усе ж щасливі втіхою до сліз.
 
* * *
 
В клуб вела колись дорога
Парубків з дівками,
Вигиналася підлога
Знов під каблуками.
 
Тому „польку”, тому „твіст”,
Чи „сім-сорок” в колі,
Не відмовить гармоніст —
Славний Марик Коля.
 
Сам притупцює у такт,
Зажмуривши очі,
І вважайте, що антракт
Буде серед ночі.
 
Витанцьовує село —
Гаряче у п'яти.
Ох і весело було —
Є про що згадати...
 
* * *
 
Знов сало та місто, місто та село.
Це моя дорога, стоптана роками,
Стертими асфальтом каблуками.
А довколо серця смутком поросло.
 
Десь живе надія — іскорка її.
Скільки ще бродитиму — не знаю.
Рідне на чуже не заміняю,
В перехресті думи — долі течії.
 
Відлуння війни
 
Літа довоєнні мої...
Лиш дідові болі та рани,
Діряві німі котловани1
Жахливе відлуння її.
 
Малими, пригнавши корів,
Забувши суворість наказу,
Шалено неслися щоразу
В крутий протитанковий рів.
 
Де в іграх вертали війну:
Зривалися гучно гранати.
Тому не одна в селі мати
Плела від чуток сивину.
 
На щастя, тут смерть обійшла.
А десь, на біду, не зуміла.
І частки дитячого тіла
Зла сила, як пух, рознесла.
 
Не близький, здавалося, шлях.
Вже третє пішло покоління
По мирній зорі воскресіння,
Та серце пригнічує страх.
 
Допоки? До вінця труни...
Не здатна душа заніміти.
Не здатна в собі схоронити
Прокляте відлуння війни!
 
--------------------
1 – доти (діал. )
 
Зоря безнадії
 
Обвисла з яблуні зоря,
У шибу журно косить.
Поліно тріскає, згоря,
Благає ніби: досить.
 
Вдовиця руки приклада,
До грубки тулить спину.
Не гріє кров — не молода.
Хто зігрівав — загинув.
 
Січе снігами заметіль
Під шапку-солом'янку.
Тридцятий рік мовчить Василь.
А в'язка дров на ґанку.
 
Е, ні! Достатньо теплоти.
Зимі ще бути й бути.
По кучугурах не дійти
І хмиз не роздобути.
 
Як волочилась, так лягла,
В клубок згорнувши тіло.
А поруч сивая імла
В кутку снується сміло.
 
Приспати б доленьку пора,
Та ніч не зводить вії:
Обвисла з яблуні зоря...
Якої ж то надії?
 
Розлука зустріч перестріла
 
Лелек неперелічені ключі...
Вертались на Вкраїну її діти.
Прикований до ліжка, плачучи,
Волів свойого сина батько стріти.
 
Та не збулись навіяні жалі —
Близька надія (стала так далека.
І впав чолом на свіжий горб землі
Знедолений від чужини лелека.
 
* * *
 
О поле широке, о поле безкрає,
Дарма над снігами журби не зганяй,
Твої чорноземи господар зорає1,
Зернину засіє під навий врожай.
 
І виросте колос, і сонцем наллється,
Спокусить хлібами його аромат,
Немов у дитинстві, стежина зав'ється
Неквапливим ходом — вперед і назад.
 
Тут всі мої скарби, тут всі мої болі:
Як стрінув світанок — зустріну й зорю,
На житньому полі, безкрайому полі
Колись запалав я, колись і згорю,
 
--------------------
1 — зоре (діал.)
 
* * *
 
Болюча звістка — відчуваю,
Комусь відома — не мені.
Біжу, захекавшись, чи ні,
Та серце рветься од відчаю.
 
Ржавілі бочки, хрест червоний.
Надія? Ні, безумний жах!
Снуються сльози на очах,
І образ мариться іконний.
 
Один в туманному роздоллі
Стою, мов теє янголя.
Шалено вертиться земля.
А де ж мужицька сила волі?
 
Лишень добратися б у хату,
В біді голівоньку схилить...
Чому, коли ще жить та жить,
Ви залишаєте нас, тату?
 
Коли я прибуду до рідного дому,
Відразу забуду про смуток і втому.
Там мамині очі — цілющі джерельця —
Теплом і добром б'ють від самого серця.
 
Там мамина ласка, там мамина втіха,
Там долі юначій не бачити лиха.
Та тільки не знати, не знати нікому,
Коли я прибуду до рідного дому.
 
Святвечір
 
Посріблений обрій — земля й небеса:
Дерева-коралі, і місяць між них,
І шиб візерунки, і вітер, що стих, —
Яке це блаженство, яка це -краса!
 
І стелиться сіно на білий обрус,
І ставиться втішно пшенична кутя,
І свічка зоріє заради життя
І свята, яке вдам дарує Ісус.
 
На віче сімейне всі дружно зійшлись:
І діти, і внуки із різних усюд —
До рідного дому, щоб стрінути тут
Різдво довгождане — осяяну вись.
 
З надіями села, у мріях міста,
А з вулиці чути навіки-віків
Колядки, колядки — душі піснеспів.
Христос народився! Славімо Христа!
 
Бабі Палажці
 
Віп'ялися кулаки, чоло ріпчасте давлять.
А сива мла очей думкам наперекір...
То губиться, то знов вертається їй пам'ять:
Перепитай, мовляв, а все-таки повір.
Чатує олівець на згадки-дефіцити.
Словечко, як святе, на спадок береже,
Бо ж рада бабця все сповна оповістити,
Відкрити навстіж світ, що за спиною вже.
 
Таємна розмова
 
Вклонилась мати до хреста
Біля могили сина.
Тремтять потріскані уста,
Скотилася сльозина.
0, скільки їх вже пролилось
За довгий час розлуки!
І, розслабляючись, ось-ось
Сухі опустять руки
Віночок кольору журби
І проскурку в хустині.
— Як спочивається тобі,
Дитинко, в домовині?
Та голос тиші не злякав,
Старенька просить знову...
Лиш з фото поглядом шептав
Синок німу розмову.
Стояла. Слухала. Аж дня
За обрієм не стало.
Усе цвинтарне вороння
На гнізда посідало.
Розцілувала, обняла
Хреста — свою недолю —
Та й поспішила до села
По зораному полю.
Бо думи сповнені надій,
Що вже цієї ночі
Синок присниться дорогий,
Його блаженні очі.
 
Повернення
 
Вогні прощальні Київ-град
Запалює для мене.
Назад вертаюся, назад
В минуле сокровенне.
 
Працює поїзда двигун,
Пливуть поліські луки,
А рейки? Рейки — звуки струн.
Ритмічні перестуки.
 
І ніч зоріє і зника,
І я радію згубі.
Світанку лагідна рука
Вже березняк голубить.
 
Пора виходити, пора!
Знайома залізниця.
Колись мелодія Дніпра
Присниться ще, присниться.
 
* * *
 
Коріння, роду нашого коріння,
Лишився у твоїх я володіннях,
До серця пригорнувши оберіг.
Пройшовши в'язку суджених доріг,
Від засухи, від напасті зберіг
Благословенне споконвік коріння.
Переглядів: 513 | Додав: Send | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Пошук
Календар
«  Жовтень 2010  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031
Архів записів
Друзі сайту

Copyright Tamada © 2010-2019
Безкоштовний хостинг uCoz