Олександр Лель, вірші. 21.01.2011 р.
***
І був день, і я, і ти.
І ріка була, і верби.
І благаюче: прости,
Не тепер би. Не тепер би.
І був сум на тлі облич,
І — розкидані лілеї.
А опісля буде ніч,
Тільки нарізно ми в неї.
***
Тремтить на досвітку зірниця,
Востаннє наче догори.
Кому кохається — не спиться,
Нам розлучатися пора.
Було ж чудово, тільки жаль, Ви
Вказали стежку до воріт.
Тужливо кланялися мальви
Надії втраченій услід.
Бальзами осені розлито,
В них захлинається село.
А я все думаю, чом літо
Та й порятунку не дало.
***
А тиша така,
чаїний спиняється лет.
І мочить ріка птичі крила.
А місяць блука,
де мріє густий очерет,
А сильна рука вже безсила
Вернути човна,
де течія стрімко біжить,
Води далина яснозора.
Та мрія одна:
любові спокуслива мить.
І він, і вона... Від учора.
Невблаганна
Впираюся дужче,
Розірвую пута.
Кохання — цілюще,
Розлука — отрута.
Крізь темінь омани
Проб'юся охоче.
Пусти, невблаганна,
У серце дівоче.
О, змилуйся, мила,
Пусти хоча б мрію.
Зголуб її крила,
Якими волію.
В обійми горнути
Твої дивосвіти,
І в пахощах рути
Зорею згоріти.
...У відповідь — чари:
Байдужість і спокій.
Кохання — для пари,
А я — одинокий.
***
Край широкого шляху
тополині пригашені свічі.
Затихає поволі,
сутеніє туманом довкіл.
Не чіпай бідолаху,
не суди, не лукав поза вічі,
Бо не в силі він долю
розділити з тобою навпіл.
Там, де світ срібночолий
у щасливі збирає потоки,
Там, де море любові
і збентежені спалахи зір,
Нам ніколи-ніколи
не зійтися бодай через роки.
То лише перемови —
не зарадити серцю, повір.
***
Знов почуттями ожива
Моя душа, як стрінемось.
Та перелитися в олова
Кохання не насмілилось.
Палали очі, а вуста
Так соромно вагалися.
До серця стежка зароста,
Бо ти не здогадалася.
Дорога у вічну весну
Потріскує сніг під копитами —
Несіть хоч куди, вороні,
Полями, шляхами небитими —
Тепер все байдуже мені.
А доля барвінками стелиться
Та все через той небокрай.
Позаду лукава метелиця
Сліди замітає — нехай!
Де сходяться вечора лінії
Затьмарити сонця рубіж,
Дрімають ялини під інієм,
І ти свій там смуток залиш.
Не треба вертати забутого,
Даремно пускати сльозу.
Тебе я з миттєвого лютого
У вічну весну відвезу.
Камелія
На очах рум'янієш уся,
Мов заграва в прощальнім промінні.
А недавно ж була до лиця
Білосніжна обнова під міні.
На півдолі спинися всього.
На півмиті спинись, на півслові.
Ти — камелія серця мого —
Квітка вірності, квітка любові.
Прости
Згаса у темряві село,
І зірка понад краєм.
За все, що довго так було,
Самі себе караєм.
На соннім березі між трав
Карбуєм ледве кроки.
Хтось наше щастя обікрав,
Хоча обоє поки.
Ця ніч відведена сповна,
Тож підкоритись мушу.
Не раз-бо тішила вона
І серденько, і душу.
Рука востаннє горне стан.
Уста цілують груди.
То відчуваю недра ран,
То йде мороз повсюди.
Кладу зволожену слізьми
У постіль молочаю.
— В дорогу з долею візьми
Все те, що величаю.
Не бачу іскри з карих віч,
Не чую слова болю.
А тьма, а тьма з вербових пліч
Сіріється поволі.
Світанок байдуже мости
Розводити зібрався.
— Якщо у змозі ще — прости,
Прости, що закохався.
Мавка
Ти пройшла вкотре, наче нізвідкіль.
Аж у грудях тьохка — це любові біль.
Зупинися, слухай серця голоси.
Чарівної вдачі, Божої краси.
Кучері шовкові. В них усі сонця —
Ніби під корону, ніби до вінця.
Віченьки-джерельця — чистоти глибінь.
Їх єство цілюще в душу опромінь.
Устоньки-пелюстки — квітоньки в цвіту.
Зрошувати б їхню диво-наготу.
Рученьки, мов крильця, марені в політ,
Тільки озирнувся — загубився слід.
Довго ще чекати у душі пожеж,
Поки ти вкотре Мавкою пройдеш.
|