Олександр Лель, вірші. 19.11.2010 р.
Обділені
Батьків давно уже нема,
Сирітство їм довіку.
Забрала старшого тюрма,
Щоб випустить каліку.
Середній гнаний в москалі,
Ні вісточки, ні слова.
Кому печаль, кому жалі
І даль сивоголова...
Йому, найменшому із трьох,
За батька і за матір...
Пристережи, помилуй, Бог,
В надуманів розп'ятті.
Не доведи... Возвесели
Його бентежні дії,
В юнацькій долі посели
Хоч іскорку надії.
***
Я з осені вертаюсь у весну
Протоптаною стежкою додому,
Одначе мрію, зрілу, мовчазну,
Як егоїст, не видаю нікому.
Вона чи то весела, чи сумна,
Та завше приведе до колисанки.
Життя мого там перша борозна,
Весни моєї перші там світами.
Лебедині села
Там, де річка котить хвилі
Поміж луки і поля,
Прилетіли білі-білі
Ніжні лебеді здаля.
Їх весна стрічала раєм,
Літо грало пісню плес,
І тому пташина зграя
Не здіймалась до небес.
Провела осінній спалах.
Хоч зі смутком, — недарма.
Приголубила, приспала
Їх чаклуниця-зима.
За таку любов-турботу
Стали близько дорогі
Із далекого польоту
Ці розлогі береги.
А коли в чеканні свята
Край весною молодів,
Лебеділа кожна хата
В зелен-маєві садів.
...Із пустелі, із руїни
(Благородний долі знак)
Тут, на землях України,
Виростали села так.
Єднання
Плюндрували нас доволі —
Віру, ймення, нарід сам.
Розділили край і долі —
Браття тут, а сестри там.
Ой, загояться ці рани!
Від прадавньої Русі
Прибужани, забужани —
Українці ми усі!
Я скажу «привіт!» зі Сходу,
Ти із Заходу промов,
Щоб дала навіки згоду
Нами втрачена любов.
Глянь у вічі і не сердься,
У розлуці не забудь,
Бо ріка поперек серця —
До останку спільна путь.
Їй віками не зміліти,
Не змінити русла їй.
Володимира ми діти.
Зрозумій!
Молотоспів
Ще ранкова зоря не зійшла білолиця,
Ще не чути, не чуть у дворі півня спів,
А в руках коваля вже розжарена криця,
І з-під молота дзвін день новий породив.
Пробудилась земля — розцвіла годівниця.
Може, й десь у душі не затримався гнів
Лише тих, кому так любо-солодко спиться
Аж до третіх півнів, аж до третіх півнів.
А колій на біду одізвалась дзвіниця,
Між світами двома сліпо танув обрив,
За хрестом коваля йшли обкрадені лиця,
А в серцях — те добро, що покійний творив.
Той пішов, цей прийшов — в морі люду дрібниця —
Тільки істина ця для отих чужаків,
Бо не гнеться з тик пір вже гартована криця,
Бо замовк у селі кузні молотоспів.
Благословення
Спалахують свічі, і віск унизу.
Матусині вічі пускають сльозу
В Пречистої Діви благають уста:
— Хай будуть щасливі під сяйвом хреста
Крута ця вершина, та легше удвох.
І доньку, і сина хай милує Бог.
***
Іду бо знаю: сумно їй...
Самотнє серце туга крає.
А ночі клятий буревій
У блуд заманює, лякає.
Де блискавиці не взялись,
Скололи стрілами до болю,
І спалахнула неба вись,
І засльозила шлях і долю.
Промерзну, змокну від дощу —
Не пожаліюся нікому.
Усе забуду, все трощу,
Лише б добратися додому.
Хай перегукують громи,
Та зупинить вони не в змозі.
Як і завжди, зійдемся ми
На ріднім батьківськім порозі.
***
Хилить кетяги цвіту на ґанок
І чарує бузок, та пора.
Я в дорогу візьму наостанок
Повну торбу любові й добра.
Ти даремно, матусю, не сердься
Без причин не шукай каяття,
Все оте пронесу біля серця,
Щоб не знати зневіри в життя.
Пронесу, пророщу, обнадію,
Ладен кожному дати за «так»,
Бо інакше не можу, не смію
В цьому світі лишати овій знак.
***
Не терзала б як доля в житті,
Як не звали б світи невідомі,
Хай збігаються наші путі
Все частіше до рідної доми.
Їх заквітчить садок навесні,
Залелечить пташа в голубіні,
І наповняться щастям не в сні –
Наяву одинокі гордині.
Літо стежку простелить на луг,
На поля, де хліба достигають,
Від усіх безнадій та недуг
Знайдем ліки у батьківськім краї.
Ну, а осінь? А осінь сповна
Щедро вділить усіх врожаями,
Позолотить душі стремена
І зухвало пройде поміж нами.
А коли запорошать сніги —
Розігріють матусині руки —
І тепла, і добра береги,
Береги довгожданої злуки.
Хай збігаються паші путі
Все частіше до рідної доми,
Як не кривдила б доля в житті.
Не манили б світи невідомі.
Спини ходу,
оглянься, вслухайсь і відчуй,
як від магії людини природа ячить, —
розкрий душу
заради її творіння.
До пісні жайвора
Стрічкою асфальтно-тополиною
Не маніть у даль... таку бліду:
В мандри я вузенькою стежиною
Босоніж неквапливо піду.
Де поля, де луки за дібровами
Дружно на побачення зійшлись,
Пригорнуся травами шовковими,
Обведу блакитну неба вись.
Промінець у вічі задивляється...
Не прошу ні крихітки, лишень
Хай вчорашня мрія окриляється
Поміж вольних жайвора пісень.
Щоби будням завтрашнім незліченим
Сміло так іти наперекір
І лягти покірно і звеличено
Новою строфою на папір.
|