Олександр Лель, вірші. 14.01.2011 р.
***
Ой, де ті весни,
Такі п'янкі...
Прийди, воскресни
Та й навіки.
Душа в благанні,
Та марна суть.
Були кохані,
Однак — забудь.
І нескінченна
Журба тепер.
Ти — наречена.
Я — кавалер.
Уява
Від'їжджаєш? Що тут вдієш,
Що порадиш. Чим скоріш...
Іскру доброї надії
До побачення залиш.
Любо, поки ще в долоні
Дотик ніжної руки.
А на ближньому пероні
Літо з осінню — в штики.
Все змішалось у двобої:
Барви, думи, почуття.
Не від радості такої
Поспішаю в майбуття.
Відцвіли давно лілеї,
Роки юності. Давно...
Ти до осені моєї
Не заглянеш все одно.
Від'їжджаєш, а в уяві,
Як на фото, світ оцей,
І веселий, і лукавий
Погляд втрачених очей.
***
В'януть і сохнуть білі лілеї —
Вірності квіти — кохання розмай.
Долі твоєї, долі моєї
Разом не стріти — благай не благай.
***
Тихо осипався зоряний цвіт,
Звівся серпанок над лугом.
Ніби прощаюсь на тисячу літ,
Ніби скликаючи тугу...
Зріє небесся блакитного вісь.
Півня мелодія рання.
Віттям розлогим стежки розійшлись,
Погляди — спрагле кохання.
Тільки й розлуці приходить кінець
Із надвечір'ям так лунко.
Знов перегукнеться подих сердець
Та й задихнеться цілунком.
***
Щастя — мить. Храни його.
Може, й справді це від Бога.
Нам відведено всього
День чи два. І знов дорога
Поведе через метіль.
Тут благання ні до чого.
Не угледжу я звідсіль
Твого погляду ясного.
Не почую спів душі —
Наймиліший в цілім світі.
...А заїдеш — поспіши
У весняному суцвітті.
Одинока
Синього неба морська далина,
Місяць, мов човник в гойданні.
З другого берега ледь долина —
То зізнаються в кохані.
Падають коси в обійми руки,
Щоки цілунками спіють,
Квітнуть лілеї — тремтячі зірки,
З кожною миттю ясніють.
Раптом прощання на фоні Ковша,
Тління останнього сяйва.
Болем жалю стрепенулась душа:
— Чом одинока, чом зайва?..
В грудях і втома, і щем нароста
Смутком неспаної ночі.
Холодом сіпає спраглі вуста,
Тліють зволожені очі.
Суне туман, та гіркий, ніби чад.
А на розлогім заріччі
Радісне чуть відголосся дівчат —
Ранок пригашує свічі.
***
За тебе молюся, себе ж бо кляну.
Розсудок у спеку морожу.
Рву душу стражденну, як свиту лляну,
Зарадити нічим не можу.
Межа бур'яном заростає самим
З роками все далі і далі.
Невже в твоїм серці лишився ніким.
Як висохлий біль на скрижалі.
***
Невже я, люба, не діждусь
(Думки ж бо віють зраду)
Медок спивати з твоїх уст
Під небом зорепаду.
Під срібну музику трембіт,
Мов у віночку сонях,
Волосся — ніжний оксамит
Стелити на долонях.
І до світанку в чебреці,
Де верболозів шати,
Налиті соком груди ці
Цілунками квітчати.
Кохання чистого бальзам
Розлити, щоби днями
Твоїм обожненим ім'ям
Молитись до нестями.
Юнача мрія — не пасквіль
І не якась забава,
Тоді скажи мені — звідкіль
Ота журба гіркава?..
***
Г.О.
Зависла мрія на півслові,
Мов зачарований стою
Від тої першої любові,
Що юнь бентежила мою.
Пройде, погляне ненароком
І спалить серце без жалю.
А я, сліпий, за кожним кроком
Її утрачену ловлю.
Забава
Кохання — глибока таїна,
і виставляти його
на вселюдське око — сором.
Крісло на двох.
Очі та й в очі.
Дав би їм Бог
Ранньої ночі.
Всьому є край
Або дуелі.
Змилуйся, дай
Лігво в пустелі.
Нащо ось так
Хахоньки хором.
Марний цей знак,
Байдужий сором.
|