Олександр Лель, вірші. 12.11.2010 р.
Душа, як пісня
Пам'яті М. Корзонюка, місцевого краєзнавця.
Була душа, як пісня.
Та серденько — не в силі.
Згоріла осінь пізня
У сірій заметілі.
Прийшла йора прощання,
Роки навік спинила.
Дорога ця остання,
А дім — сира могила.
Жалоба, біль і туга
Розносяться повсюди.
І котять хвилі Бугу
Сльозу, що ронять люди.
Згоріла даль осіння,
Налякана зимою.
Та проросло насіння,
Засіяне Тобою.
Йому цвісти-буяти
Щоднини і щомиті,
Де Україна-мати
Де небо у блакиті.
Дорога до школи
Задивляюся, ніби в полі я,
Де ж ця стежечка —- світла колія?
Вже уздовж вона й впоперек вона
Перелущена, переорана,
Пересіяна не один-бо раз.
Біля Тихого тихо з давніх пір.
Тільки крик душі, ніби поговір:
Тут і ти ходив, тут і ти блукав
Серед всяких див, а скоріш — уяв.
І щоднини так по дорозі в клас.
Що минулося — не забулося,
В серці знов і знов сколихнулося,
Бо у пам'яті ці роки таки
Викарбовують доброти знаки.
Жаль що все колись.
Ні, бо то ж у нас.
Випускний бал
Сполохана тиша під куполом ночі —
Заграли музики, і в цьому вся суть.
А сплетені руки — юначі й дівочі —
Стрункі силуети по колу ведуть.
Прощальні зітхання під зоряним сяйвом
Квітує-вирує та й не обліта
Збентежена юність, де, певно, я зайвим
Лишився не духом, а через літа.
Помисли
Присів, схилившись, на дивані,
Вікно відхилюю скоріш,
А дума вертиться в омані:
Утіш, безсоннице, утіш.
Між зір вишукую дорогу,
Одна із тисячі — моя.
Собаче гавкання з порога
В садочку глушить солов'я.
Чоло торкає прохолода,
Чуприна в гребені руки.
Будильник стукає поодаль,
Мов по асфальту каблуки.
У ритмі сходяться хвилини.
І кожна дорого близька,
Бо стогін любої дитини
До болю серденько стиска.
Коли ж заманить наймиліше —
В горнило ночі диво-сон,
Буття всі помисли облишить.
Такий закон!..
Перепросили
Довгенько мами не було.
Зібравши грошенята,
Купили з татком, як на зло,
Сестрицю, а не брата.
А я під ліжком тупотів,
Усе косив сердито.
До хати дівки не хотів,
Звелів занести в жито.
Не плаксу тішили — мене.
— Вона тобі, синочку,
Як рік за роком промайне,
То вишиє сорочку.
А ще хрещаті рушнички,
Подушечки квітчаті.
Горнули руки до дочки,
А погляд — по кімнаті.
— Перепросили.
Так вже буть.
Одна умова лише:
Щоб не кричала будь-що-будь,
А все росла скоріше.
Острів життя
Обціловує хвиля в леті крила чаїні,
Дрібно кришений камінь ріже ступні — дарма,
Бо на острові мрії — в цьому обручі синім
Вже ніколи, нізащо не поверне зима.
Тут, мов якір, пускати нам коріння глибоко.
Тут і множите нам, і ростити свій рід.
Бо занесений штормом з кожним днем, з кожним роком
Чуйне серце карбує за життя заповіт.
Неспокій
Левку Пучковському, літописцю села Литовежа.
За все хороше узамін
Весна вирує,
День дев'яностих іменин
Йому дарує.
Чи ювілей, чи привілей —
Думкам дебати.
Старе 6 довершити та ще й
Нове почати.
Бо поки цвіт не обліта,
Не в'яне поки —
Його душа, його літа —
Лише неспокій.
***
Наші юні літа стрімголов пронеслися,
Пароститься уже покоління нове.
Давні мрії, мабуть, хоч напів, та збулися,
Але гріх забувать і на мить родове.
Зберегти це святе, що з єдиної крові,
Куди б час не кидав, не розходився шлях,
Бо немає життя без душі, без любові,
Хоч які б кришталі не дзвеніли в хатах.
***
Дні за днями, місяцями
Пробігають роки,
Нетерпляче я до мами
Направляю кроки.
Золотіє пшеницями
Поле на три боки,
На четвертім — рани-ями,
Боляче глибокі.
Чом це, краю, поміж нами
Розлились потоки,
Де гіркими полинами
Повіва неспокій?
Де байдужими руками
Жмуть останні соки.
І тужіє серце мами:
Доки, синку, доки?!
Така наша слава
Малиновий обрій сховався за кручі.
Мережитися небо сіянням зірниць.
Моїх прибужанів, одвіку співучих,
З любов'ю чекає пора вечорниць.
І котиться пісня — журлива, весела,
Верхів'ями саду, під самим вікном.
І хочеш не хочеш, а тепла оселя
Тепер вже не в змозі голубити сном.
Як жайвір, даруєш мелодії голос.
Де скрипка, гармошка — там ранок стріча,
Щоб сходила нива, щоб повнився колос,
Щоб доля зрадлива тікала. Хоча
Було це давненько. Було — і немає.
Чи душі зчерствіли, чи голос змарнів.
Проріжеться крикам ця пісня, буває,
І в серці навіє один лише гнів.
Захмелені очі, калічена мова —
Яких ми нащадків насіяна плоть?
Така наша слава — затьмяна, бідова.
Простити не зможе народ і Господь.
|