Михайло Лаврентій, вірші. 12.07.2011 р.
СПОГАД
присвячується моїй першій вчительці
Свиновей Ганні Антонівні
Літо. Липень. Вечір. Двадцяте.
Спогад. Осінь. Перше число.
Як хлоп'ятко - у перший - завзято
За буквариком в школу ішло.
Ліва в мами, у правій букет.
В невідоме крокую бадьоро.
А на плечах новенький жакет.
Я - школярик! Уже дуже скоро.
Церемонія. Квіти. Вітання.
Ми ж нудьгуємо - швидше у клас!
Перший дзвоник. Хвилина чекана.
Ви вже в класі чекаєте нас.
Перше враження. Перший урок.
Ми ще діти - для нас усе просто.
Ви, як мати, зробить перший крок
Помогли нам в суспільство дорослих.
Ваша ніжність, любов, материнство
Помагали пізнати весь світ,
Ви безхмарним робили дитинство,
Помогли підкорити зеніт.
І за те, що крокую по світі,
Я Господу вдячний, батькам.
Ви перша, хто вчив мене жити,
Крім дому і Божих устав.
Від серця я дякую щиро
За ваше терпіння, труди.
За всі почуття, що незримо
Теплом мені в серце лягли...
20.07.2007
ПРИП'ЯТЬ
Пустує Прип'ять - дзвони відзвонили.
Вдягло містечко смерті саркофаг.
Була відправа і попи кадили,
Як забивали вже останній цвях.
Похмурий Некрополь - ти відчаю ода,
Ти перша нота в гамі безгоміння.
Де цвів садок - не квітне лобода,
Засохлий цвіт, гниє його коріння...
20.08.2001
БЕЗТОЛКОВІ СЛОВА
Прощай - безтолкові слова,
Без толку кидаєш у вічі.
Ти йдеш - вже чекає земля,
Не скажеш повторене двічі.
Кусай на світанні блакить,
Аврору, що тьмяне при світі.
Ти йдеш - а на зустріч летить,
Тобою проказане тричі.
Бери і тягни в забуття,
Хай дзвонять вже дзвони розлуки.
Востаннє ковтаєш життя,
Щоб вічну вдихнути розлуку.
27.08.2001
СОДОМ ІГОМОРА
На світанку вернувся додому,
Вічність дихала в спину йому.
Обернувшись, вернув до Содому.
Він свій вибір зробив - все життя на кону.
Він любив. А нещастя диктує,
Йому нову сторінку життя.
Він вже каявсь не раз; проте всує:
Назавжди зачерствіла душа.
Він хотів розпочати все знову.
Та Гомора гріху не горить.
Тому він повернув до Содому.
До кінця вже він буде там жить...
11.09.2001
ЖИТТЯ
Зима відходить у минуле,
Вже тане крига надворі.
І у повітрі знову чути
Приємні запахи весни.
Зі сну встає уся природа,
Птахи вертають із країв.
Весна гряде. Тепла погода
Розкриє пелюстки садів.
Життя! Пульсує кров у жилах.
Сади цвітуть. Птахи співають.
Пісні летять, немов на крилах.
З народженням весь світ вітають.
27.01.2002
ЩОСЬ НОВЕ
Я підіймаю очі догори -
Навкруги ніч, та зорі блищать.
Рахую я їх: один, два і три...
Рахую, стараюсь, даремно, - збиваюсь.
І знову спочатку: один, два і три.
Вдивляюсь в світила -
Небесна сила мене надихає
На нові діла; ілюзій перила
Ведуть знову в місто, у місті все тісно,
Там я задихаюсь - чекати несила.
Розумні істоти ілюзію творять,
Рахунок підводять до максимум снів.
Останні події за себе говорять,
Не так воно сталось, як нам забажалось.
Й говорим: зазнали чомусь вони горя.
Коліна зігнуті, зв'язок ще триває,
І тіло здригається раз через раз.
Слово тут лишнє - воно заважає,
Тому тихо всюди, бо моляться люди.
В них Бог на зв'язку - молитва триває.
Століттями люди творили в уяві,
Краси бездоганність, оголену цноту.
Та погляди критиків завжди дуже мляві,
І премію тичуть знову "ідіоту".
І всі дебютанти зникають в тисняві...
25.09.2001
НАШІЙ УКРАЇНІ
Ще повстане Вкраїна з руїн,
Посміхнеться, наповнена щастям.
І добробут постукає в дім,
Щоб навіки у ньому зостатись.
Ще розбудить Софіївський дзвін
Сплячі душі усіх патріотів.
Встане мати нарешті з колін,
І візьмуться сини до роботи.
Будуть знову будити людей,
До братерства усіх закликати
І творити сьогоднішній день,
Щоби завтра щасливими стати.
І розквітне, мов квітка в гаю,
Україна, неначе у казці.
Втілим мрію дідівську й свою,
Те, що їм не вдалось - нам удасться!
4.04.2002
КАЗКА
Конче заснути мусиш, згинуть в своїй уяві.
Попіл тебе притрусить, будень тебе задавить.
Скинь цю злиденну маску - завтра тебе нема!
Звуки лунають казки, казки, де лишні слова...
2.09.2007
БАТЬКІВЩИНІ
Ми шукаємо щастя сліди,
Блудим ціле життя в бездоріжжі
І лиш інколи йдемо туди,
Де святе нас чекає і рідне.
Батьківщино! Шматочок землі,
Що прийняв ти мене немовлятком.
Милі спогади линуть туди,
Де народження стало початком.
9.05.2002
ПРОРОК
На згарищі думок, надій і розуміння
Сидів сумний пророк, і сонячне проміння
Освітлювало все: і потічок, й каміння,
Та він не бачив це - чекав часу прозріння...
Усе, що він любив, леліявши надії,
Зневіри час покрив, й настали будні сірі.
Хотів чомусь не так, та все ж лякався мрії,
Так сказано було, а він не мав ще віри.
Хоча він і пророк, не зміг в слова пророчі
Повірити чомусь, туманом вкриті очі.
Він чув слова про все, та слухати не хоче,
І серце ще черстве, то ж він чекає ночі...
9.05.2002
|