П`ятниця, 18-10-2019, 18:17
Вітаю Вас Гість | RSS

Мистецтво Нововолинська

Меню сайту
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 5388
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Форма входу
Головна » 2010 » Листопад » 9 » Курченко Іван, вірші. 9.11.2010 р.
13:27
Курченко Іван, вірші. 9.11.2010 р.
Іван Курченко, вірші. 9.11.2010 р.
 
ЩОБ ТЕПЛІШЕ БУЛО...
 
Знов верба
Заквітчалася цвітом,
Коли промінь
Цілунком обпік,
Знов весна
Зустрічається з літом,
Тільки я
Постарішав на рік.
Знов волошки
Розсипались в житі,
Знову жайворонок
В небі завмер,
Та ніяк
Не вернуть тої миті,
Що така
Вже далека тепер.
Відгриміли літа,
Наче грози,
Білий іній
На скронях заліг,
Хочуть душу мою
Закувати морози,
Та ніколи я їх
Не пущу на поріг.
Хочу завжди
В долонях я мати
Ніжні промені сонця
Й тепло
Й добрим людям
Його дарувати,
Щоб в житті їм від того
Тепліше було.
 
***
 
Ненавиджу брехні, як гіркоти у роті,
Як вікон, що зашторені завжди
Та волі, мов сповитої у дроті,
Як символу народної біди.
 
Ненавиджу брехливих обіцянок
Хто б де, коли й кому їх не давав,
Як той, вже кимось з'їдений сніданок,
Яким би нас хтось щедро частував.
 
Чому і як - не можу зрозуміти
З'явилися і панство, й багачі,
А поруч з ними бездоглядні діти
Вишукують на звалищах харчі.
 
Хто може дати відповідь народу:
Якою буде міра сподівань ?!
Коли щоденно каламутять воду
Та брешуть всім і всюди без вагань.
1.06.1999 р.
 
МАМИНІ КВІТИ
 
Любила мати на подвір'ї
Всілякі квіти висівати
Та кожен раз у надвечір'ї
Водою щедро поливати.
 
Росли розкішно там щороку
Настурції і чорнобривці...
Та не вбачала в них мороку,
Лише втішалась наодинці.
 
Наш дім без клопоту впізнати
Було не важко і чужому,
Бо квіти, що ростила мати,
Допомагали завжди в цьому.
 
Усіх стрічали пишним цвітом,
Красу чарівну дарували,
Схиливши, як в поклоні віти
Й росу з голівок виливали.
 
Не раз доводилось радіти
Сім'ї, зібравшись у Тригір'ї,
Що матері чарівні квіти
Цвітуть і нині на подвір'ї.
 
Я ВІРЮ
 
Чому?
Запитую у Бога
Могло так статись в Україні,
Коли одним у рай дорога,
 
А іншім - в пекло на чужині.
За що така важка розплата
Синам у батьківському домі,
Коли у злобі брат на брата
Пішов у битви невідомі?
 
Кругом біда і лиходійство,
Крадуть і правду, і свободу,
Брехня безмежна і злодійство,
І все від імені народу.
 
Навіщо рідну Україну
Щодень безжально розпинати?
Як ніби маєш не єдину,
Немов вона не рідна мати.
 
Навіщо зламані кайдани
Потрібно знову ладнувати?
Щоб не загоїлися рани?
Щоб знов у рабство закувати?
 
Та вірю я - народ проснеться,
Щоб відстоять життя і волю,
А лиходіям не минеться
За роки відчаю і болю.
 
НЕ СУМУЙ, МОЯ ЗОРЕ...
 
Не сумуй, моя зоре, не треба,
Поряд тебе багато зірок.
В мене смуток такий, як і в тебе,
Тільки більше тривог і думок.
 
Ти з'явилася ніби навічно,
Ми ж приходим на світ на роки,
Хоч і зорі кінчають трагічно,
Та не можу подати руки.
 
Мені жаль, коли падають зорі,
Жаль того, що пішло в небуття,
Відшуміло, як хвилі на морі,
Хоч це вічні закони життя.
 
Хочу іноді зіркою стати
Поряд тисячі інших зірок,
Щоб знедоленим путь осявати
І не мати тривожних думок.
 
Не сумуй, моя зоре, не треба,
Поряд тебе багато зірок.
В мене смуток такий, як і в тебе,
Тільки більше тривог і думок.
 
НЕ ДАЙ НАМ, БОЖЕ!
 
Не дай нам, Боже
Звикнути до смерті,
Коли душа зчерствіла
І мовчить,
Коли спокійно
Дивиться на жертви,
А серце скам'яніле
Не болить.
Якщо сльоза
Розплавленим металом
На наші груди
Дзвінко не впаде,
Тоді й життя,
Що міряєм загалом,
Від нас без суму й жалю
Відійде.
Чому тепер
Вже стали дефіцитом
Людська турбота,
Чуйність, співчуття?
Чому так мало
Стали ми цінити
І милосердя,
І саме життя?
Чому щоденно
З голубих екранів
До нас насилля
Пре через поріг?
Навіщо нам
Тягти з-за океанів
Оту мерзоту –
"Чорний восьминіг?"
Чи вмерла Наша мова і культура,
Що бачим на екрані
Лиш чужинців?
Чи нам властива
Лиш така натура,
Щоб забувать,
Що є ми українці?!
 
ВІДГОМІН
 
Вже стільки літ
Чорнобиля страхіття
Незримо бродить
По землі моїй.
Та знову,
Мов у роки лихоліття,
Життя зі смертю
Бореться на ній.
Вже стільки літ
Покинуті оселі
Сліпими вікнами
Вдивляються у світ
Та на Чорнобилем
Народжені пустелі
Слізьми із яблунь
Опадає цвіт.
Там стільки літ
Не селяться лелеки,
Як вічний символ
Щастя і надій,
Бо вибух той,
Вже ніби-то далекий,
Мов смерті тінь,
Несе відгомін свій.
Вже стільки сліз
Пролито у печалі,
Що жертви
Ми стомилися лічить,
Та слать молитви
У небесні далі,
А серце вірить
І за все болить.
Ми знаємо,
Що там життя немає,
Що в ті краї
Не буде вороття.
Та віра все ж
Останньою вмирає,
А віра є -
То буде і життя.
 
УКРАЇНІ
 
Моя любове,
Рідна Україно!
Якого серця треба,
Щоб тобі
В віках боротись
Вперто і незмінно
І вистоять
В жорстокій боротьбі?!
Століттями
Носила ти кайдани
Та не схиляла
До землі чола.
І хоч вогнем пекли
Криваві рани,
Ти, наче пісня,
Гордою була.
Яких синів
Ти повела на плаху?!
Скількох оплакала
В печалі і журбі?!
А скільки раз
Хотіли хижі птахи
Гаряче серце
Вирвать і тобі?!
Та час минув...
І заржавілі пута
Ти розірвала.
В леті до життя
Все ж не була
Покинута й забута
І в ті часи
Немає вороття.
Зорею
Ти встанеш на небосхилі,
Яскравим сяйвом
Світишся в імлі.
Та знов,
Наперекір ворожій силі,
Своє займаєш місце
На Землі.
 
БІЛЬ ЗЕМЛІ
 
Мій рідний край, моя Вітчизно мила,
Тебе навіки смуток оповив,
Коли Чорнобиль, мов страшенна сила,
Тобі і серце й душу опалив.
 
Поліський край, де пісня солов'їна
Лунала ніби музика життя,
Тобою квітла ненька - Україна.
Та вже туди немає вороття.
 
Споконвіків натруджено і тихо
Народ твою примножував красу.
А нині там гуляє тільки лихо,
Та вперто смерть заточує косу.
 
Вона собі шукає нові жертви,
І не зупинять страшної ходи.
Ті заборонні тридцять кілометрів,
Що ніби нас рятують від біди.
 
Там, де земля полита щедро потом,
Не чути нині плачу малюків.
Пусті оселі за колючим дротом
Моїх прибитих горем земляків.
 
На тих полях не сіє хліба трактор,
Пташиний спів навіки занімів.
Його убив розірваний реактор,
Як вбив майбутніх дочок і синів.
 
Пройдуть віки, спливатимуть століття,
Та біль Землі не стихне ні на мить,
Бо цю страшну годину лихоліття
Без мук і горя їй не пережить
 
До вас мій клич:
То ж схаменіться, люди!
Не допустіть наступної біди,
Коли ні сонця, ні життя не буде
Та щезнуть наші на Землі сліди.
 
БАТЬКІВСЬКА ХАТА
 
Навік у пам'яті лишилась
Хатина батьківська в селі.
Моя душа в ній народилась
І дарувала світ мені.
 
Уже минуло з того часу
Років немало... Та завжди
Я пам'ятаю лампу з гасом
І босоногії сліди.
 
Я бачу матір біля печі
І батька зморене чоло.
Біда завжди їм гнула плечі,
Бо десять нас в сім'ї було.
 
А кожному потрібна ласка,
Потрібен одяг і тепло,
Не те, що цим - "Вечірня казка"
Щодень поїсти не було.
 
По черзі ми за стіл сідали,
Ночами спали на печі.
Завжди завдосвітка вставали,
Щоб заробити на харчі.
 
В городі поралися, вчились,
Корови пасли на лугах,
Бувало билися й сварились –
Усе було у тих роках.
 
А час минув і розлетілись...
З тієї хати, хто куди
Та все ж у пам'яті лишились
І рідна хата, І сліди...
 
Похилий тин навколо хати,
Стара криниця у дворі,
На ґанку - вже старенька мати,
Що нас чекала на зорі,
 
Щоб ми на батьківську могилу
Її з собою повели,
Бо старість вже забрала силу,
Та й ми свій борг не віддали.
 
Тепер і матері немає
І дім наш мов осиротів,
А туга завжди серце крає
І у сестер, і у братів.
 
Нема кому тепер збирати
Всіх тих, що доля розвела,
Як це робила рідна мати,
Коли для нас усіх жила.
 
Сльоза покотиться щокою,
Коли згадаю, що було,
Та рідні завжди, хоч з бідою,
І хата батьківська, й село. 
Переглядів: 455 | Додав: Send | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Пошук
Календар
Архів записів
Друзі сайту

Copyright Tamada © 2010-2019
Безкоштовний хостинг uCoz