Іван Курченко, вірші. 7.12.2010 р.
***
Дивлюсь закритими очима
У ту блакитно-синю даль
І на дороги за плечима,
Яких мені і нині жаль.
Дивлюсь на сонця позолоту,
Якою ранки облились,
На щедру променів роботу,
Що нині сяють, як колись.
І квіти в полі залишились
Немов такими, як були.
Лише літа не зупинились,
А десь вітрами відгули.
МОЯ ВОЛИНЬ
Не волинянин я,
Але горжусь тобою
Оновленною,
Світлою, як день.
Шахтарською
Ти стала стороною,
Співать про тебе
Хочеться пісень.
Твої поля
Розкинулись широко,
А шахт копри
Сягають висоти.
Поглянь, мій друже,
Як ласкає око
Це втілення величчя
І краси.
То тут, то там
Високі терикони
Все ширяться
І в височінь ростуть,
А назорі
З вугіллям ешелони
Щодень рушають
У далеку путь.
Тут кожен щедре
Сонце зустрічає,
А я радію нині,
Як колись,
Що все ж росте
І знову розцвітає
Моя Волинь
І мій Нововолинськ.
***
До батьківської хати повернусь,
Вклонюсь доземно рідному порогу,
Та знов, йдучи назад, я оглянусь
На ту в дитинстві пройдену дорогу...
І серце раптом в грудях защемить,
Відчувши незворотній біль розлуки,
І пригадаю завжди хоч на мить
Такі ласкаві материнські руки.
Лелеки повертаються до гнізд,
Щоб знову вік продовжити родини...
А скільки мати виплакала сліз,
Чекаючи повернення дитини?!
Я так хотів! Бажаю і тепер,
Щоб та пора коли-небудь настала.
Поки живу, допоки ще не вмер,
Щоб рана та боліти перестала.
Я буду завжди у небес просить,
За те і Богу каянно молитись,
Щоб повернутись не за тім, щоб жить -
Лише до батьківського тину притулитись.
НАРЕЧЕНА
У фаті, як вишня навесні,
Наче ангел ти для мене, доню,
Я дивлюсь на тебе, наче в сні,
Голову схиливши на долоню.
Приспів
Доню, доню, донечко моя,
Прошу ти повір мені на слові:
Від душі для тебе зичу я
Щастя і великої любові.
Безліччю недоспаних ночей
Я тебе ростила й доглядала,
І тоді не зводила очей,
Як зростала ти і розцвітала.
Скоро будеш діточок своїх
І ростить, і ніжно доглядати,
Боронити від негод усіх,
Як робити це уміла мати.
***
Якої правди я шукаю?
Яких надій чи сподівань?
Бо ж їх давно уже немає,
Окрім брехливих обіцянь.
З брехнею все переплелося,
І нічого гріха таїть.
Все, мов осипане колосся,
Хоч без насіння, а стоїть.
Народ, доведений до краю,
Надривно стогне, а мовчить
І жде обіцяного раю.
А як до нього нам дожить?
Одні аж бісяться від жиру,
А інші стали жебраки,
Що знову пущені по миру
З чиєїсь легкої руки.
Нові з'явились емігранти.
Тікають з батьківських хатів
І люд звичайний, і таланти,
Щоб стати в лави наймитів.
Хто до Австралії й Канади,
А хто в Італію спішить,
А інші Чехії принади
Змогли належно оцінить.
Були нам ляхи ворогами,
Що плюндрували нашу честь,
І знов знущаються над нами,
Бо ми тепер такими "єсть".
Хтось нас панами величає,
Та ми - голота із голот,
Що в закордонні пропадає,
Щоб щось-таки покласти в рот.
І все це діється в державі,
Яка багатша від усіх,
Та опинилася в канаві
На свій же сором і на гріх.
***
Танцює промінь на вікні,
Зі мною бавиться, як грішник,
Та посміхається мені,
Немов не цей я, а тодішній.
Він розігнати хоче сум,
Відвести клопоти руками
Та від'єднати, наче струм, -
Вони ж збиралися роками.
Сьогодні знов бажає він
Зболілу душу звеселити
Мої ж думки, неначе дзвін,
Ще будуть довго колотити.
Куди подітися від них?
Того мені ніхто не скаже
І хоч, здавалося б, на сміх
Дорогу в казку не покаже.
***
Якщо вже смерть, так тільки не весною
Коли усе вертає до життя.
Весну любитиму і серцем і душею,
Аж поки не піду у небуття.
Люблю весняні ранки зустрічати,
І спів пташиний слухати без меж,
На відпочинок сонце проводжати
Й вечірні зорі рахувати теж.
Люблю весною з вітром говорити,
Чекаючи повернення лелек,
Та зайве ночі спокій не будити
І до своїх вертатися далек.
Весною все надійне й безперечне,
Вона усе лаштує до пуття,
В ній все потрібне і усе доречне –
З весною ж починається життя.
ПІСНЯ ПРО ШКОЛУ
Стала ти для нас, наче домівка,
Огорнула, як мати, теплом
І в житті нашім кожна сторінка
Тут написана щедрим пером.
Приспів
Рідна школо, рідна школо,
Ти мов батьківський поріг.
Рідна школо, рідна школо.
Ти початок всіх доріг.
Ми навчились читати й писати,
І здоров'я своє берегти.
В школі вчитель, як батько і мати,
Нас веде до святої мети.
В рідній школі нас радо стрічають,
В ній значима для нас кожна мить:
Тут щоденно з терпінням навчають,
Як свою батьківщину любить.
Щирих друзів ми в школі придбали,
Все доводили тут до пуття,
І глибокі знання здобували
Як путівку в доросле життя.
МАМИНА ХЛІБИНА
Чудес на світі безліч! Істин - теж...
А от для мене істина - єдина,
Яка завжди лишається без меж,
Як пахла в хаті мамина хлібина!
Що там підпалки, здоби, калачі...
На світі дива більшого немає,
Коли хлібина мамина в печі
Рум'яниться і вгору підростає.
Духмяні пахощі тоді на все село,
Немов туман, стелилися навколо
І вже святішого у світі не було,
Як свіжий хліб і мами тепле слово.
Той хліб мені з торбинкою дала,
Коли ішов у світ на довгі роки,
Щоб доля в мене щедрою була
І щоб були завжди міцними кроки.
Немало літ минуло й відгуло,
Уже волосся сивина покрила,
Та запах того хліба все одно
В моє дитинство - найміцніші крила.
ПІСНЯ ПРО НОВОВОЛИНСЬК
Вечір спустився над містом,
Скрізь засвітились вогні.
В небі безмежнім і чистім
Зорі всміхались мені.
Радістю серце, ласкали,
Звуки назстріч лились
Про місто шахтарської слави
Рідний наш Нововолинськ.
Пісня ця лине без краю,
Славлячи людську красу
Я її теж пам'ятаю
І крізь життя пронесу.
Як тут будови зростали
В місто - колишнє село,
Про тих, хто з землі добуває
Радість і світло, й тепло.
Нашому Нововолинську
Зовсім замало ще літ.
Славлячи землю волинську
Взяв він до щастя політ.
В гуркоті шахт і заводів
Він кожен ранок встає,
Бо в праці вже вільних народів
Щастя твоє і моє.
|